Георгій Почепцов: Час змінити зраду на перемогу

Дуже важливим є зміна наративу “зрада” на наратив “успіх”.

Протистояння – це навіть більш важка стратегія, ніж просто атака. Атака може навіть бути несистемною, випадковою, а відповідь працює тільки тоді, коли вона є системною. А коли і напад системний, як це є зараз, то випадковими діями взагалі нічого не вдієш. Україна не має такого системного центру, в якого є чіткі бюрократичні повноваження на подібну роботу. А якщо він частково й існує, то його робота теж така – трохи випадкова: де вдалося, а де ні. Україна лише в наш час навчилася бачити, що це взагалі агресія.

Потрібні базові кроки робляться. Це нові підручники з іншими точками відліку, які прийшли від власної історії, це кіно на таких же засадах. Але, на жаль, такі перші кроки завжди мають поверхневий вплив, бо їм в принципі нема на що спиратися. Саме тому і виникла модель простої заборони російських фільмів чи телебачення, що одночасно є ознакою не сили, а слабкості. Але іншого варіанту на цьому відрізку часу просто не було.

Будь-яка заборона повинна бути лише тимчасовою. Вона повинна надати можливість захисту лише на конкретний час, бо в іншому випадку ми ніколи не вийдемо на умови конкуренції. Сьогодні будь-яка інформація буде поширюватися – хоч би як їй у цьому заважали, питання лише в масовості такого поширення.

Російська модель, яка була використана активно не тільки у нас, а й у впливах на США, – це намагання “допомогти” публічним протестам на вулицях і в соціальних медіа.

У випадку України це також підтримка протестного голосу за рахунок надання йому додаткової медійної ваги. Протести завжди будуть висвітлюватися. Таким чином цей месидж отримує додаткове поширення. Не менш важливим є тиражування негативної інформації: ніякого позитиву про Україну не може бути сьогодні з російських джерел.

У нас все побудовано на захисті. Але навіть і захист – це не відповідь на конкретний удар чи звинувачення

Тоді це було б суто зовнішньою допомогою. Реально працює внутрішня допомога, коли людина сама відкидає як недостовірне чуже повідомлення. Саме для цього і потрібні базові зміни, які полягають у творенні власної моделі світу.

По-перше, я б сказав, що треба працювати з власним населенням. На сьогодні ситуацію дуже легко розхитати з будь-якого параметру. Наприклад, рівень життя, олігархи, українська-російська мова – згадайте, що навіть навчання/ненавчання угорською викликало досить серйозні міжнародні наслідки. По-друге, для власного населення дуже важливим є зміна наративу “зрада” на наратив “успіх”. По-третє, на зовнішню аудиторію теж потрібен наратив “успіх”, який буде конкурувати з російськім наративом “невдачі” стосовно опису подій в Україні.

Вдалося не так багато, але знову таки – в бюрократичній системі повинна бути структура, на якій лежить відповідальність. Коли відповідальність лежить на всіх одразу, нічого не відбувається. Не менш важливо і те, що масова свідомість дуже інерційна. Реально потрібна зміна поколінь для того, щоб кардинально вплинути на свідомість.

Не вдалося. І не тільки тому, що в уряду немає сильної інформаційної політики, а й тому, що ці реформи поки не “перекладаються” на рівень вулиці чи людини. Кожен такий крок поки що призводить до погіршення рівня життя людини. Тому розповіді про успіх не мають ніякого ефекту. І навіть більше – активно народжується недовіра до будь-яких дій, відсторонення людей від публічного життя. Якщо 2013-2014-й були роками публічної активності, то зараз ми бачимо відсторонення людей.

Заборон немає, оскільки в гібридній війни втрачено “авторство”. Тролі – такий яскравий приклад, коли автор ніби є, але реально його немає. Але це такий варіант масової підтримки чи непідтримки, який працює відразу на всіх, створюючи відчуття “повстання мас”, якого насправді не існує. У журналістів все одно – нейтральна лексика, навіть враховуючи умови війни. Це блогери можуть дозволяти собі будь-які відхилення від неї.

Можна, тому що це звична для нас політика змінювати назви площ і вулиць, скидати пам'ятники під час різких змін політичних режимів. Це революція, яка розтягнута у часі й у просторі. Але водночас можна згадати, що пам'ятники російським імператорам стоять спокійно в Гельсінкі, і там саме це є нормою. У нас революція 1917 року задала іншу норму, коли знищується все.

Наша така політика має стільки ж позитиву, скільки й негативу. Ми ж разом викинули багато постатей радянського періоду, які могли бути героями і сьогодення. Взяти для прикладу – Віктор Глушков, Олег Антонов, Микола Амосов, Михайло Стельмах, Олесь Гончар чи Павло Загребельний. Вони не заслуговують на забуття тільки тому, що жили і працювали в радянський час і не були репресовані. По-перше, в них не було іншого часу, в який вони могли б просто переїхати на метро. А по-друге, “репресованість” не повинна бути основною характеристикою для потрапляння в “пантеон”. До речі, до постаті Глушкова в зв'язку з вивченням історії кібернетики досить часто звертаються у США.

Все перераховане не належить до інформполітики, це віртуальний простір. Пройшло замало часу. Інтерес до Баха виникає через сто років після його смерті. Поки що ми маємо публіцистичні реакції на події. Це потім прийдуть письменники, композитори, режисери, які зможуть створити справжній мистецький твір. Але для того, щоб сталося мистецьке переосмислення, сьогодні відбувається публіцистичне, журналістське. До речі, саме журналістські постаті сьогодні найкраще працюють з масовою свідомістю. Вони замінили собою і письменників, і композиторів. А нова ситуація дала можливість піднятися й новим іменам.

Джерело: інтерв'ю Георгія Почепцова “ДетекторМедіа”

Георгій Почепцов: завкафедрою інформаційної політики Національної академії Управління при Президентові України – один з найпотужніших фахівців з комунікативних технологій, інформаційних воєн та протидії інформатакам і операціям впливу. Його книги сьогодні стають базовою програмою для студентів журналістських, історичних та політологічних факультетів.