Проблеми вугільної галузі України - Україна мусить визнати проблеми вугільної галузі

Після шахтарських протестів у Києві тема залученості Ріната Ахметова в процес тиску на українську владу міцно витіснила в нашій свідомості саму необхідність реформи вугільної галузі.

Так, власне, бувало завжди – всякий раз, коли "вугільні королі" Донбасу виводили на київські вулиці шахтарів, в українській столиці думали, як домовитися з господарями шахт і регіону.

Зараз, можливо, мова піде не про домовленості, а про мінімізацію впливу Ахметова. Але від цього проблеми вугільної галузі не вирішаться. Вони взагалі не вирішаться, якщо ми не усвідомимо, що є заручниками цих проблем.

Для того, щоб знайти рецепт виходу з ситуації, необхідно кілька чесних відповідей на прості запитання

Перше з них – чи розуміємо ми, що у разі реінтеграції окупованих Росією територій проблеми у вугільній галузі тільки загостряться, при цьому для виведення на вулиці у господарів шахт буде додатковий контингент людей, які пройшли ідеологічну школу бандитських республік і впевнених у своєму праві вимагати від держави навіть те, що це держава при всьому своєму бажанні дати не може.

Друге питання – наскільки ми готові обговорювати питання про рентабельність вугільної галузі, зокрема Донецького вугільного басейну.

Це вимагає окремого підрахунку собівартості українського вугілля при обліку податків, які сплачує в бюджет його виробник і витрат на інфраструктуру та соціальну сферу – в порівнянні з витратами на закупівлю і доставку сировини з інших країн. Зрозуміло, що якщо витрати можна порівняти, то краще користуватися вітчизняною сировиною, але якщо імпортований вугілля набагато дешевше, то тоді видобуток сировини українського виявляється гирею на шиї економіки і перешкодою для її реформування. Але якщо ми погодимося, що держава більше не може витрачати гроші на нерентабельні шахти і їх працівників, тоді слід наступне питання – а чи є у держави програма та засоби для професійної переорієнтації шахтарів, створення нових виробництв, переїзду з мономіст і селищ? І якщо цих засобів немає, то що ми будемо робити з маргіналізуючимися на очах, наданим самому собі населенням вугільного басейну?

Третє питання – чому взагалі існують державні шахти і яким чином державна власність відрізняється від приватної у вугільній промисловості. І чому? І як вийшло, що існування державних шахт прямо залежить від готовності приватних енергетичних компаній закуповувати в них сировину – або неготовності, що призводить до безпрецедентних можливостей тиску приватного бізнесу на державу і справжньому зачарованому колі: приватні обленерго можуть «тримати за горло» як працівників держпідприємств, у яких вони можуть не закуповувати сировину, так і населення, якому вони не можуть постачати тепло через незакупку тепла.

…при цьому населення має більше платити і мерзнути, шахтарі можуть не отримувати зарплат, а відповідальність власників обленерго наближається до нуля.

І, нарешті, четверте питання – чи є у держави сили зайнятися реформами на власних шахтах – якщо воно не збирається їх приватизувати і змусити власників приватних підприємств взяти на себе хоч якісь інвестиційні зобов'язання, якщо вже вони придбали шахти за безцінь. До цього ж питання примикає проблема «копанок», на яких працюють тисячі людей – необхідно, нарешті, чесно зізнатися собі в існування «тіньового» вугільного ринку, що народжує злочинність, залежність шахтарів від кримінальних угруповань та для підсилення маргінальність регіону.

Я абсолютно не стверджую, що знаю відповіді на ці питання. Кожен з них вимагає ґрунтовної дискусії – політичної, економічної, соціальної. Але без відповідей ми не зрушимо з місця. В усіх країнах, де існували нерентабельні нереформовані вугільні басейни, вони ставали перешкодою на шляху серйозного реформування або постійним осередком напруженості в постреформений період. І Донбас – в будь-яких своїх кордонах – зовсім не буде тут винятком.

Віталій ПОРТНІКОВ