Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Прийнявши доленосне для майбутнього розкладу сил на пострадянському просторі рішення про анексію Криму, президент Володимир Путін зробив заявку на можливе відродження Радянської імперії.

Не випадково буквально за кілька тижнів, що минули з початку окупації, саме політичний, інформаційний і юридичний простір Росії все більшою мірою нагадує радянські реалії – і багато спостерігачів впевнені, що це лише початок «закручування гайок».

І все ж відновлення Радянського Союзу в редакції Володимира Путіна дуже відрізняється від моделі, яка була запропонована після краху Російської імперії Володимиром Леніним. Насправді СРСР збудував вже не Ленін, а Йосип Сталін, якого Володимир Ілліч називав «кухарем гострих страв». Зараз прийшла черга Путіна приготувати свою «гостру страву».

Порівняльний аналіз Путіна зі Сталіним, а Росії – з СРСР

Сталінський Радянський Союз ґрунтувався на інтернаціональній класової ідеології і, таким чином, дублював критерії існування самої зниклої держави. Російська імперія сприймала всіх своїх жителів в якості підданих самодержавного монарха. Радянський Союз сприймав цих підданих як будівничих нового світу «без Росій і Латвій», відкидаючи – принаймні спочатку – будь-яку національну платформу як єретичну. Повернення до шовіністичної начинки державної ідеології почалося тільки в останні роки життя Сталіна, але аж до самого краху СРСР ця начинка сором'язливо прикривається обгорткою класового інтернаціоналізму. Відверті прихильники шовінізму в партійному і радянському керівництві чи серед творчої інтелігенції відчували себе маргіналами. Можна сказати, що в мейнстрімі вони виявилися тільки зараз – після окупації Криму.

Саме тому Путін у своїй моделі нового імперського будівництва не схожий на Леніна чи Сталіна, а на Слободана Мілошевича, який в схожих умовах ( через кілька років після смерті Йосипа Броз Тіто, який побудував в Югославії державу ленінського зразка) висунув гасло про захист сербів. Спостерігачі в Белграді та інших центрах колишньої Югославії тоді заговорили про найбільш вразливі території – стало ясно, що експансія Сербії пошириться на Боснію і Хорватію з їх значним сербським населенням, навіть на Чорногорію («сербоязычные» і православні), але Словенія і Македонія можуть видихати.

Настав час і нам подивитися на карту пострадянського простору

Найбільш уразливими з точки зору путінських інтересів виглядають на сьогоднішній момент території сходу і південно-сходу України, Придністров'я, північний Казахстан і, як це не парадоксально звучить, Латгалія – східна частина Латвії. Білорусь у цій конструкції грає роль швидше Чорногорії – росіян там немає, але всі російськомовні, люблять Росію і можна приєднувати – між іншим, початок експансії можна відраховувати саме з пропозиції Володимира Путіна Олександру Лукашенку «приєднуватися до Росії областями».

Основоположник цієї концепції – не Путін, а Солженіцин – саме він у своїй роботі «Как нам обустроить Россию» окреслив майбутню модель російської експансії, зігравши, таким чином, для виконавця своїх планів приблизно ту ж роль, яку знаменитий сербський інтелектуал (і теж дисидент соціалістичних часів) Добриця Чосич зіграв для Мілошевича.

Концепції «крові і грунту» (чи «мови і грунту»), як правило, створюють інтелектуали, чиє життя здається зразком моральної пожертви, а користуються їхніми працями аморальні диктатори, які потребують хоч в якогось обґрунтування для своєї спраги влади та територіальних захоплень.

Можливі варіанти розвитку подій в Європі під час агресії з боку Росії.

Озброєна концепцією Солженіцина, Росія повторить долю Сербії, озброївшись концепцією Чосича – вона стиснеться до меж етнічного ареалу російського народу. Але до цього, фактично вже неминучого моменту, Росія буде дестабілізувати пострадянський простір по лініях уразливості.

Україні в цій конструкції уготована доля Хорватії

Україні в цій конструкції уготована доля Хорватії – в кінцевому рахунку вона зможе захистити свою територіальну цілісність і сформувати політичну спільність громадян на основі протистояння російській експансії і фактичного розриву з російським цивілізаційним простором – навіть шляхом збереження російської мови (якщо хто забув, хорвати і серби кажуть на настільки схожих мовах, що в Югославії ці мови вважалися однією – сербохорватською мовою. Що не завадило цивілізаційному і політичному розриву).

Казахстану в цій конструкції уготована доля Боснії

Росія, зіштовхнувшись із запеклим західним неприйняттям своєї експансії на європейському континенті, просто змушена буде розпочати експансію в Євразії. Стійкість Казахстану з точки зору територіальної цілісності цієї країни пов'язана, насамперед, з режимом і фігурою Нурсултана Назарбаєва. Разом з тим у країні вже визріло розуміння необхідності змін і стагнуючої ролі режиму.

Не знаю, чи потрібно пояснювати, що будь-які казахстанські хвилювання неминуче будуть сприйняті в Москві як небезпека для російського населення, яка потребує захисту. Зіткнення в Казахстані можуть виявитися набагато серйознішими, ніж боротьба за Україну ще й тому, що ця країна – енергетичний конкурент Росії і підрив її можливостей буде означати для російського режиму продовження власного виживання. Зрештою, ситуація врегулюється шляхом переформатування казахстанського державного устрою – але між росіянами і народами Поволжя в цей момент проляже прірва, куди більш глибока, ніж між росіянами і народами Кавказу. У цій ситуації остаточне послаблення і переформатування самої Російської держави стане нагальною необхідністю.

Чим може закінчитись агресія Росії в Європі для самої Росії

Цим послабленням негайно скористається «радянська Чорногорія» – Білорусь – яка покине інтеграційні об'єднання з участю Росії, демонтує союзну державу і почне стрімкий дрейф у бік НАТО і ЄС як єдино можливих гарантів безпеки та національного виживання. «Зрада» білорусів, в кінцевому рахунку, виявиться для росіян ще більш серйозною національною травмою, ніж розставання з українцями – тому що в Росії будуть впевнені, що білорусам, на відміну від втративших Крим українців, вони вже точно не робили нічого поганого. З цього моменту почнеться новий етап російського самоусвідомлення в етнічних політичних кордонах, що, в кінцевому рахунку, приведе Росію до НАТО і ЄС.

До цього моменту південний схід України ніким не буде сприйматися як зона російського впливу, а «радянська етнічність» Криму і Придністров'я, як і феномен «російської Латгалії» будуть вже історичними, а не політичними факторами.

Пострадянський простір припинить існувати як зона російських інтересів чи якесь єдине ціле. І внесок в це остаточне розмежування Олександра Солженіцина і Володимира Путіна, що сприяли своїми ідеями і діями прискоренню незворотніх історичних процесів, буде вважатися незаперечним.

Віталій Портніков