Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Факт 60-річчя волинської трагедії активізувало тему україно-польських відносин у пресі обох держав. Тема непроста й болюча. Але, незважаючи на чутливість цього питання, буде цивілізовано вирішена. Але є й інший аспект – вибудовування сучасних сусідських відносин між Україною і Польщею.

Тут відіграють роль не тільки тіні минулого, але і побутові моменти, і сформовані в обох суспільствах стереотипи. Про те, як сприймають українців у Польщі, – суб'єктивний погляд українця, що добре знає цю країну зсередини. І куди тільки не їдуть українці на заробітки… Та мені, здається, повезло. Так сталося, що я вже багато років їжджу до Польщі, де знайшов працю в одній з фірм, яка висилає польські товари в Україну й Росію. Так що і додому близько, і працюється в затишному офісі приємно, навіть, коли треба, і по 10 годин.

За ці кілька років я досить добре оволодів польською мовою, завів знайомство з багатьма поляками й українцями з Польщі. Можна сказати, що крім праці я пройшов цікаву і добру школу пізнання іншого народу, його свідомості й характеру.

Як галичанин, щораз більше цікавлюся польсько-українськими відносинами. Ба, саме життя мене до цього змушує. Як тільки поляк довідувався, що я зі Львова, то я зразу чув: "А, із нашого польського Львова…" Дивно було мені слухати це на початку, бо в моїй свідомості Львів ніколи не був польський, тобто він завжди був наш, русинсько-український, тільки під різною окупацією.

Мій дідусь і бабуся походять із села з-під Львова. В 50-х роках вдалося їм знайти працю у Львові і осісти на передмістях. В дитинстві я наслухався про всі страхіття, які пережили галицькі українці в часах польської, німецької і радянської окупацій. Як поляки принижували й переслідували, творили різні перешкоди для молоді, не допускаючи її до навчання в учбових закладах, університетах.

А коли комусь і вдалося здобути вищу освіту, то пізніше він не міг працювати в Галичині, тільки в центральній чи західній частині Польщі. Українцям навіть робилися перешкоди, щоб купити помешкання в центрі Львова! Моїй бабусі найбільше запам'яталося образливе слово "кабані" , яким поляки прозивали українців.

Та завжди може бути гірше. В 1939-му році прийшли совєти… І почалося – розстріли, арешти, вивезення … систематичне винищування української та польської інтелігенцій…

Коли на танках до Львова в'їхали німецькі війська, українці полегшено зітхнули, але на коротко. Фашисти зовсім не були кращі за комуністів. У них не було Сибіру, але були концтабори.

До цього дійшла боротьба підпільних польських і українських націоналістичних організацій за Галичину. Поляки хотіли знову стати окупантами, а українці мріяли про незалежність. Обидві сторони не перебирали в методах. Після однієї з акцій чи то від Армії Крайової чи то якоїсь іншої польської воєнізованої групи в одному з сіл під Львовом трагічно загинула ціла сім'я тітки моєї бабусі.

Після війни на західну Україну повернулися радянські війська і трагедія розігралася з новою силою.

Зрештою, я не думаю писати історії, навіть скороченої. Мене цікавить сьогодення, нещасна доля України і українців, які як і колись, знову мусять їхати по хліб до чужих країн, бо у власній країні панують чужі, тим разом "російські ґоспода" і чужа мова.

А українцям, яких завжди звинувачували в націоналізмі, власне завжди бракувало цього націоналізму. Бо навіть сьогодні, в порівнянні з Україною, польське суспільство є надзвичайно націоналістичне, часто навіть шовіністичне.

В кожному місті є різні організації типу "Любителів Львова і кресув полудньово-всходніх", яких основне завдання є вливання шовіністичної отрути в душі молодих поляків, впоювання, що Львів і Дрогобич, Станіслав і Косів, Галичина і Волинь – це польські міста і польські землі, які загарбали якісь українці. Подібна ситуація є з західною Білоруссю і Литвою, зокрема Вільнюсом, хоч в меншій мірі… В цій пропаганді велику участь бере польська римо-католицька церква…

Син мого шефа, молодий хлопчина, брав участь у поетично-патріотичній постановці присвяченій Дню Незалежності Польщі. Я мав честь бути запрошеним на цей концерт, який відбувався 11 листопада 2002 року в костелі Св. Мартина в Познані. Вокальна група Гарнізонного Костелу Св. хреста й молодь парафії Св. Мартина під керівництвом Уршулі Ваховскої, використовуючи елементи театральної гри, тексти різних польських письменників, розповідали про героїчну боротьбу поляків, про боротьбу за становлення незалежної Польщі.

Але те, що почув, коли зайшла мова про Львів і висловлювань, яких вживали молоді люди відносно українців, перейшли всі мої сподівання і навіть найсміливіші фантазії. Отже виявляється, що українці підняли бунт і почали масово вбивати польських службовців, аж тут польські діти-"орлята" взяли до рук зброю і навели порядок в завжди вірному Польщі місті Львові.

З відсіччю надійшли доблесні війська генерала Галлера (польською це вимовляється Халєра) і відкинув "українську навалу" за Збруч. Після закінчення вийшов ксьондз і подякував молоді, що так гарно розказала правду про героїчні змагання, зокрема про польські креси.

Це, очевидно, дуже і дуже велике спрощення і скорочення всього того, що я почув цього вечора. Був просто приголомшений. Не міг вже слухати виступу якогось дитячого хору, який співав польські патріотичні пісні, кілька з яких були українськими, тільки з польськими текстами, а інші були дуже схожі на радянські революційні…

Ще можу зрозуміти отих, доживаючих свого віку, старих польських виселенців з України, Литви чи Білорусі, хоч за розпалювання міжнаціональної ворожнечі перед правосуддям всі повинні бути рівними… Але це старі люди… Це минуле… Але чому дозволяється вливати брехливу отруту в душі молоді? І навіть ксьондзи приймають у цьому участь… А де ж християнська любов?

Польське законодавство про карання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі якось дивним чином на такі видання не реагує

Був я колись на засіданні любителів Львова у Варшаві, на яке мене як "львовяка" запросили, не питаючи про мою національність… В задушливій атмосфері ненависті й шовінізму не було чим дихати. А література, яка продається на таких зустрічах, зрештою часто видана офіційно діючими видавництвами, повна розповідей про українські звірства і закликів до визволення "польських кресув". А польське законодавство про карання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі якось дивним чином на такі видання не реагує.

Та повернемося ще раз до Познаня, в якому я не так часто буваю, але в якому міститься дирекція фірми. Отож зацікавлений назвою Вігілії польські (тобто Польський Святвечір) і маючи вільний вечір, я вибрався до Познанського Великого оперного театру, який зрештою виявився зовсім маленьким.

Надіявся побачити народні польські Різдвяні традиції і послухати чудових польських колядок, але знову потрапив на щось, що навіть тяжко окреслити. Це знову було націоналістичне видовище, в якому головну участь приймали діти, які розповідали, як героїчно польські повстанці боролися з німцями (прусаками, як називають їх в поляки), і як "орлєнта" визволяли Львів від українців… Виявляється, що цей спектакль іде вже багато років і завжди в часи католицьких Різдвяних свят. В ці радісні й найулюбленіші мої свята в душі польських дітей закладають ненависть. І ця країна прийнята до Європейського Союзу?

Проблеми у порозумінні між українцями та поляками

Ніколи не забуду розгорнутої медіальної істерії в польських телебаченні, радіо і пресі, коли львівська Міська рада прийняла ухвалу відносно написів на надгробних плитах польських військових поховань у Львові, внаслідок чого президент Кваснєвський не поїхав до Львова на урочисте відкриття "цвинтаря Орлят".

Пам'ятаю, як Яніна Парандовська, яка є редактором одного з найповажніших журналів "Політика" і дуже популярною журналісткою в Польщі, кричала що "вони (українці) нас не люблять, вони нас просто ненавидять!!!". Дорога пані Яніно, ніколи і ніде я не зустрівся з ненавистю українців до поляків – чи, то у Львові, чи в Івано-Франківську, чи в Рівному. А приїжджав з багатьма польськими знайомими, приятелями і представниками фірм, які завжди покидали Україну з якнайкращими враженнями, з розумінням ставлячись до деяких недоліків нашого життя в Україні.

Навіть така демократка, як Богуміла Бердиховська, яка є членом Польсько-Українського Форуму, в своїх статтях про проблеми польсько-українського конфлікту і польського військового цвинтаря у Львові, ніколи не згадала про це, що 1 листопада було проголошено Західньо-Українську Народну Республіку, і що для українців Галичини це національне свято. Для неї це тільки дата початку польсько-української війни. І ні один польський представник демократичної еліти чомусь не згадує, що визволення Львова від українців "польські орлята" почали від погрому і вбивств евреїв, які визнали українську владу.

А ось виступ в польському телебаченні, по каналу ТВН24, Адама Шосткєвича, також одного з редакторів журналу Політика, в дискусійні програмі, в якій зовсім не йшлося про Україну, тільки про Ізраїль і палестинців. І от раптом, Адам Шосткєвич, усправедливлюючи введення ізраїльських танків до Палестинської автономії подає наступну візію, яка на його думку більш зрозуміла для поляків. Це звучало приблизно так: Отож уявіть собі, що у Львові, в столиці Української автономії, в одному з ресторанів на "вігілійну" вечерю зібралися ветерани АК, аж тут входить молода українка і підриває себе разом з ветеранами. Внаслідок інциденту Варшава вводить до Львова свої танки."

Ясно і зрозуміло. Кращого прикладу бути не може. Тож наскільки треба мати хвору свідомість, щоб мати подібні візії.

Пам'ятаю, як кілька років тому в Криниці слухав виступ пана Ґеремка – визначного демократа, вхожого на салони європейської інтелектуальної і "правлячої" еліти. Чим пояснював пан Ґеремек сприяння Польщі для входу України до Європейської Унії?

Так от, пан Ґеремек почав здалеку – з Великобританії. Мовляв, так само як Великобританія має свої інтереси в своїх бувших колоніях, об'єднавши їх в організацію Комонвелш (Commonwealth), так само як Франція захищає свої впливи в своїх бувших колоніях, тепер франкомовних країнах Африки, так і сучасна Річ Посполита Польська має свої інтереси на території давньої Речі Посполитої Польської, тобто в Україні, Литві і Білорусі. Коротко і ясно.

Один з найбільших демократів прирівняв Україну, Литву і Білорусь до англійських і французьких колоній в Африці. Власне в цьому виступі прозвучала ціла сутність польської політики відносно України. Такий же підхід до України має й Росія. Тільки що перша дуже хотіла б, але не може, а друга і хоче і може. Підсумовуючи, можна сказати одним реченням, що і в Польщі і в Росії демократія кінчається там, де починається Україна.

Ще не скінчилася кампанія в польських ЗМІ про цвинтар Орльонт у Львові, як почалася наступна – злочин "людовбивства" польського цивільного населення, скоєний українськими націоналістами. Подаються інформації про сотні тисяч жертв, про мільйони вигнаних.

Очевидно, все подається тільки в чорно-білих кольорах – невинні жертви – поляки, страшні різуни – українці

Очевидно, все подається тільки в чорно-білих кольорах – невинні жертви – поляки, страшні різуни – українці. Стаття "Правда понад усе" авторства Еви Семашко, яка опублікована в додатку "Плюс Мінус" газети Річ Посполита, атакує всіх, хто хоче показати іншу правду, ніж та, яку сповідає пані Семашко. Пані Семашко зате дуже прихильно висловлюється про тих істориків, які в часах СРСР писали елаборати про УПА на замовлення КГБ, і закликає польську владу власне розмовляти з тими українськими колами, які виводяться з минулої радянської епохи, щоб домогтися перемоги польської "рації стану".

Можна вже ствердити, що на всі польсько-українські наукові симпозіуми переважно запрошуються ті історики, які відомі своїми критичними висловлюваннями про ОУН чи УПА, або якимись безхребетними поглядами чи лакейською поставою в замін за стипендії з польських фондів.

Вражає виразно антиукраїнська постава голови Бюро національної безпеки Польщі. В своїй першій сумнозвісній статті "Не робити підрахунків крові", про яку часто згадувалося в українській і польській пресі є один нюанс, на який чомусь ніхто досі не звернув уваги.

Пан Сівєц безпардонно виправдовує колаборацію поляків з фашистами на Волині. На запитання кореспондента чи безперестанне пригадування українцям, що ОУН І УПА співпрацювали з Німеччиною не викличе реакції, а якій українці пригадають про масову участь поляків в німецькій (ґранатовій) поліції та адміністрації, пан міністр пояснює: "Шукаючи аналогії, можна сказати, що маршал Пілсудський співпрацював з одним загарбником в ім'я боротьби з іншим, а все для того, щоб на кінці сталося чудо і повстала незалежна Польща". Тобто що можна панам того не можна хамам? Крім того, з відповіді пана Сівца складається враження, що українці були окупантами Волині.

В наступному інтерв'ю, яке міністр давав кореспондентові Української правди, на запитання чи "спорудження "волинського" пам'ятника у Варшаві з контроверсійним написом може викликати польсько-українську "війну пам'ятників"?" пан Сівєц відповідає: "Якщо українська сторона хоче спорудити пам'ятник волинським жертвам, то це її добра воля. Якщо в Польщі є приватні ветеранські середовища, котрі хочуть ставити пам'ятник у Варшаві, то вони теж мають на це право. Ані президент Кваснєвський, ані президент Кучма не редагують написів на пам'ятниках. Та якби до такого конфлікту пам'ятників дійшло, влада була би до цього не причетна".

Але на польському військовому цвинтарі у Львові президент Кваснєвський і президент Кучма чомусь мають право редагувати написи на пам'ятниках. І навіть змушуються до цього. А у Варшаві – зась. Ось вам і партнерські відносини.

Головну роль в зображенні часто викривленого образу України відіграють очевидно ЗМІ. Фотографії бідних бабусь, жебраків, безпритульних дітей, обдертих і сірих міст і сіл формують світогляд поляків. Кожного року лунають заклики до збирання серед польського населення харчових продуктів, іграшок, засобів гігієни, одягу і солодощів для поляків на "кресах полудньово-всходніх", які підсилюються інформаціями в пресі чи телебаченні про це, що старші люди мусять прожити в Україні місяць за 40 – 45 зл., що українські діти мріють про шоколадні цукерки, і т.п. Завжди в особливий спосіб подається інформація, якщо десь у Польщі когось вбито чи пограбовано, а зробили це очевидно українці.

В польському радіо ніколи не почуєш української розважальної музики

В польському радіо ніколи не почуєш української розважальної музики, а Войцєх Ман, відомий ведучий розважальних музичних радіопрограм в ІІІ програмі Польського національного радіо, дозволяє собі зневажливі жарти в стосунку до України. В польському ефірі українська музика відсутня майже взагалі, як і в польському телебаченні відсутня будь яка позитивна інформація про Україну, про українські фільми, навіть документальні, взагалі можна не згадувати.

Про Україну можуть розповідати тільки і виключно документальні фільми польських режисерів, які показують українську дійсність у спрощеному, тенденційному світлі, узагальнюючи окремі, вихоплені з повсякденності, факти. Такі фільми наново формують суспільну думку про Україну як країну суцільної бідності, бандитизму й проституції, історичного антиполонізму українців і польськості частини українських земель. Це, очевидно, згусток вражень від того, що вдавалося побачити в польському телебаченні протягом кількох років.

Україна згадується тільки при можливості якоїсь чергової дискредитації. Наприклад, розбився літак в Афганістані – цілий день багаторазово подавалася інформація, що знову розбився чи то найновіший український літак Ан 76 чи то Руслан, яким планується перевозитися польський батальйон до Кувейту. На наступний день виявилося, що це був Іл. Але вже ніхто не спростовував, що це була помилка. На підставі цих інформацій можна було зрозуміти, що на наступний день розбився ще один літак – російський. Як можна назвати такі дії польських медіа – шкідницька пропаганда стратегічного партнера? А де реакція українського посольства?

Тільки Ґазета виборча має сміливість часто писати про Україну. Позитивно також. Адже тільки ця газета друкує статті в обороні України та українців Яцка Куроня. Це єдина людина в Польщі, яка має сміливість говорити правду. Людина, постава якої показує національну безхребетність українських гореполітиків і доводить до шалу польських шовіністів. Ця Людина заслужила не тільки на свою вулицю у Львові. Переконаний, що Яцкові Куроню буде поставлено пам'ятник в одному зі львівських скверів.

Ґазета Виборча також опублікувала лист Віктора Ющенка до Адама Міхніка. Лист Великого Українця до Великого Поляка

Ґазета Виборча також опублікувала лист Віктора Ющенка до Адама Міхніка. Лист Великого Українця до Великого Поляка. Лист, який ставить Віктора Ющенка в понаднаціональному вимірі. Власне з того листа видно, що це перш за все людина добра, від якої ніхто не може сподіватися кривди.

Тому в сучасній Україні, де суспільство змусили жити за вовчим законом, політична постава Ющенка часто є незрозуміла. По друге, видно, що його патріотизм є не декларативний, а глибокий і натуральний, зрозумілий всім – і полякові, і американцеві, і росіянинові. У відкликах польських політиків на лист Ющенка, пан Стефан Нєсьоловський (бувший посол на сейм і голова Народно-Християнського Об'єднання), пише: Заздрю Україні такого політика, з його ерудицією і культурою.

Не знаю, чи в Польщі знайшлося б багато політиків, які з такою свободою пересувалися б у такому тонкому історичному матеріалі. Не бачу їх зокрема серед тих, які в недалекому майбутньому могли б успішно старатися про найвищі посади в країні".

Натомість дивує реакція Генрика Вуйца, з Унії Свободи, шефа Польсько-Українсько Форуму, який очікує від Ющенка, що цей стане на коліна перед пам'ятником польським жертвам Волинської братовбивчої війни, і порівнює це до знищення фашистами сотень тисяч євреїв чи знищення евреїв поляками у Єдвабному. Пан Вуєц не може зрозуміти, зрештою як і багато інших польських політиків, що гинуло не тільки мирне польське населення, яке стало інструментом в руках польських політиків, а також і українське мирне населення, яке винищували і радянські партизани, і німецькі карні експедиції, і польські військові формування.

Так, на Волині загинуло дуже багато ні в чому не винних людей. Та образ цієї війни не був чорно-білий, не можна далі вводити в оману громадськість обох країн, та зрештою цілого світу про те що жертвами були тільки поляки. Поділ жертва – вбивця проходив зовсім в іншому ракурсі, і треба це сміливо представити. Також не можна ставити знак рівняння між акцією Вісла й трагедією на Волині. Це також зовсім інша ситуація, хоч виконавці часто були ті самі, що й на Волині. І якщо ставати на коліна перед убієнними, то тільки разом – полякам і українцям.

Польська історіографія є дуже зафальсифікована

В Польщі є таке поняття як "рація стану", тобто національний інтерес держави. Якщо цей інтерес держави вимагав, то тоді жодний злочин не оцінюється як злочин, жодна брехня не є брехнею. І це поняття діє і сьогодні. Дуже добре видно це в польських ЗМІ, масовій літературі, белетристиці …

В польських туристичних і мистецтвознавчих виданнях ніде не знайдеш окреслення українська церковна архітектура чи українська ікона, коли йдеться про територію сучасної Польщі. Замінюється це окресленнями карпацька церковця чи бескидська ікона, лемківська, бойківська чи православна.

Часом читаєш і питаєш себе – хто ж врешті-решт створив ці дерев'яні архітектурні шедеври, хто в них молився до прекрасних ікон? Якісь дивні волохи, які примандрували з Балканів і зникли? Зрештою, чому в польській пресі пишуть про українців, лемків, бойків як про рівнозначні народи? Це що, не українці? Чому ж тоді в Україні не пишуть звернень до поляків, кашубів і сілезців, яким зрештою заборонили називати себе окремим народом?

Чому полякам можна називати українські міста по-польськи (Львув, Кіюв, Кшемєнєц …) , а ми мусимо називати міста в Польщі тільки за польським правописом? Чому в українських медіах вживається Жешув, а не Ряшів, Хелм а не Холм, Пшемишль а не Перемишль? Таких прикладів можна навести багато…

Коли перебуваєш в Польщі то здається, що Польща є чи не найголовнішою країною в світі, а особливо після того, як Польщу запросили до керуванням однією з "окупаційних зон" в Іраку. Мегаломанія виросла до такого рівня, що Польща захотіла мирити Німеччину і Францію з США. Німецька і французька преса кипіли обуренням і насмішками. Але польські політики не розуміють того, що якби жаба не надувалась, то волом не буде.

І взагалі на кожному кроці можна почути дуже цікаві речі: відкриємо куховарську книжку "Польська кухня" – український борщ і "піроґі рускє", тобто українські вареники, є основою польської кухні, а бринза і бунз опатентовані в Польщі як національні харчові продукти, хоч в Україні, Словаччині, Чехії ці сири в гірських регіонах вироблялися споконвіків. В інших довідниках можна довідатися що польський хорт, як виявляється, виводиться з українських степів, а гуцульські коні – це польська порода.

Присвоюються художники і співаки, музиканти і науковці… Якщо якийсь польський гравець грає в американській, італійській чи німецькій команді, то його іменем називають цю команду, от наприклад це якби в Україні говорили "команда Шевченка"… То чи можна сказати, що це суспільство, а зокрема його еліти, є не націоналістичне? А в Україні сьогодні зовсім відсутня навіть примітивна політика розвитку національної свідомості, що використовують всі наші сусіди, особливо Росія.

Останнім часом стало дуже модне проводити міжнародні симпозіуми про багатокультурність Львова, Волині, і взагалі "кресів всходніх". Нам починають втискати ідеї про те, що це не українські міста, це не українська земля – це такий собі конгломерат різнорідної безнаціональної маси, основним елементом якого були поляки, які несли світло культури до цієї мішанки греко-католиків, православних, тутейших, вірменів, жидів, татарів… А наші приїздять і кивають головами… Адже їм заплатили за готель і дали кишенькові…

Українці дуже часто демонструють своє позитивне ставлення до поляків і інших народів. Але ніколи не отримують нічого взамін. Навіть така дрібниця: оголошення про відправлення поїзду до Варшави чи Кракова в українських містах ведуться також польською мовою. В Польщі ніде не почуєш оголошення українською.

В Україні живе 2 млн. поляків!

Останнім часом в польські медія (зрештою разом з польським консулом у Львові) твердять, що в Україні живе 2 млн. поляків, хоч останній перепис виявив, що поляків в Україні є не цілих 130 тисяч. З якою це метою брешеться в живі очі? На реакцію з польської сторони довго чекати не треба було – зроблено "перепис" і виявилося що українців в Польщі – 31 тисяча.

Складається враження, що Польща планує стати ще одним "старшим братом", дозволяючи собі політику викручування рук в питаннях, які може собі дозволити (не питаючи дозволу в Брюсселя) вирішувати на свою користь. І стосується це не тільки історичної правди. Можу сказати тільки одне, що за підтримку України в стараннях вступу до СОТ, польська сторона ставить дуже нерівноправні умови в справі митних ставок для польських і українських товарів. Якщо українська сторона згодилася на польські пропозиції, то після вступлення до СОТ рух товарів відбуватиметься тільки в одну сторону – з Польщі в Україну.

Після всього вище сказаного, я зовсім не закликаю зміни орієнтації на Росію, там ще гірше. Напрямок повинен бути тільки один – НАТО і за деякий час – ЄС. Також не треба ображатися на поляків чи польську еліту, інтелектуальну чи владну. Я зустрічаю в Польщі дуже багато чесних, відкритих людей, які дивляться на світ, на українсько-польські проблеми зовсім інакше, ніж його малюють в польських ЗМІ. Це молодь, а особливо та, яка побувала в Україні.

Тому все залежить від нас. Треба вчитися в інших, як бути гордим з того що ти є українцем, навчитися української мови (за це, що українці говорять російською, поляки також нас зневажають) і культури, якщо її не знаєш, треба кінець кінцем пробудитися зі сну, зробити щось в своїй державі, щоб мільйонам українців, які чи живуть, чи працюють, чи навіть виїжджають за західній чи східний кордон, не встидалися за свого президента, за свого прем'єра і уряд. Тобто треба бути партнером, і для Польщі, і для Європи, і для Росії, і для НАТО чи США – твердо боронити свої інтереси і своїх громадян. І при тому всьому, що було сказано вище, поляки хіба найбільше, в порівняні зі словаками, чехами, угорцями чи румунами, цікавляться Україною. Тому коли Україна і Польща будуть такими ж рівноправними партнерами як Німеччина і Франція, це буде політична сила, з якою буде рахуватися і Росія, і Європа.

Власне тепер можна було б написати цілу книжку про українців, які приїжджають до Польщі – брудних, занедбаних, одягнених так, що здалеку можна сказати звідкіля є, а зблизька то і по запаху, готових на кожну пропозицію, тільки щоб отримати кілька злотих.

Часом серце болить, і червонієш за своїх земляків, часом і зізнатися сором, що ти також українець. Власне тому поляки, бачачи таких приїжджих українців, яких є у Польщі більшість, не бачать або не хочуть бачити тих "нормальних", освічених і багатих. А останні, не маючи ані на копійку національної гордості, вишукують якесь придумане польське походження, або розмовляють російською, тільки щоб не бути українцем.

Через це все пройшли і поляки. Мільйони поляків двадцять років тому заливали Європу, обкрадаючи супермаркети, займаючись контрабандою наркотиків, алкоголю і сигарет. В Німеччині була популярна реклама туристичних поїздок до Польщі: "Їдь до Польщі, твоє авто вже там". В німецькій пресі публікувалися фото напіврозвалених чорносірих польських міст, а символом польського сільського господарства було фото польського селянина, який орав своє поле коровою. Але забула корова як тетятом була. Хоч не всі забули, бо власне про це, що написав вище, мені розповідали самі поляки, а також про це, як у Відні лякали дітей польською мафією, а в Америці латиноси вважалися кращими за поляків. Так що українцям не треба впадати в якісь комплекси. Можна бути бідним, але гордим, чесним і чистим.

Треба вміти подивитися на себе критично, послухати, що про нас говорять інші і робити висновки. Треба пройти через піт, кров і сльози, через очищення болючою правдою, через що в свій час пройшли інші народи, для побудови такого суспільства, такої держави, яку могли б прийняти до кола європейського товариства як рівного партнера, а не тільки задля нашого чорнозему і дешевої робочої сили.

На сьогодні ми є слабі і поділені. Польща про це знає і надіється, що у відповідному часі виставить нам рахунок за адвокатські послуги – повернення колишніх польських маєтків, будинків, тисяч гектарів… А апетити ростуть…

Адже поляки цей урок мають вже за собою. Проробляли його вже з німцями. І з євреями. У нас ще все попереду.

Ще раз підкреслюю – це не є заклик до ворожнечі до поляків. Наведені факти і тенденції в польській політиці та медіах, більш чи менш важливі, свідчать тільки про одне – це не українці мають проблеми з негативним ставленнями до сусідів чи осіб іншої національності.

Не українська інтелігенція і не українські політики. Це польська еліта, політична і культурна, хворіє на манію величності, на безпідставне присвоювання собі ролі нового старшого брата в регіоні. А задля утвердження своїх підозрілих політичних цілей братається з найреакційнішими комуністичними антиукраїнськими силами і бувшими агентами КГБ. Це власне спочатку польська еліта повинна по новому оцінити свої можливості, свою історію, признати, що були загарбниками на Сході Європи, так як це зробили німці, і як повинні зробити також росіяни. А українці повинні в цьому і полякам і росіянам допомогти.

Петро Левський, для УП 07 липня 2003 Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/news/2003/07/7/2994532//