Статус російської мови в Україні у нових умовах після Євромайдану - думка експерта

Здавалося б, у час війни дискусії про мову та інші роз'єднавчі питання треба відкласти, але парадоксальним чином наголошення потреби єдності країни задля протидії зовнішній аґресії актуалізувало проблему місця російської мови в цій країні. В політичному й інтелектуальному дискурсі останніх тижнів я бачу дві протилежні тенденції, що видаються мені однаково непродуктивними.

Бездумне скасування мовного закону Колесніченка, яке, незалежно від намірів ініціаторів цього кроку, багато російськомовних громадян сприйняли як ознаку ворожості чи принаймні байдужості нової української влади до їхньої мови та їх самих, викликало хвилю обурення, що спонукала політиків виправдовуватися й начебто виправлятися.

Чільні політики нової більшості, в тім числі й провідник «Свободи» Олег Тягнибок, заходилися пояснювати, що насправді вони зовсім не збиралися забороняти вживання російської мови, а просто хотіли скасувати поганий і неправильно ухвалений закон, щоб якнайшвидше ухвалити новий, який дасть змогу всім громадянам вільно вживати своїх мов. В.о. президента Олександр Турчинов вирішив навіть не чекати, поки парламент ухвалить чудовий новий закон, а заветувати скасування поганого старого, таким чином залишивши поки що чинним його, а не закон 1989 року, який скасування мало би повернути.

Створення робочої групи для створення нового закону про мови в Україні за участі Ірини Фаріон

Втім, від планів про якнайшвидше ухвалення нового закону парламентські керманичі не відмовилися, свідченням чого стало створення робочої групи з депутатів і експертів, яка має вже за місяць подати проект. Хоча до складу комісії ввійшло по одному представникові від кожної фракції, принаймні два призначення не сприятимуть успішній роботі комісії та суспільній довірі до неї. Мало того, що керівником призначено представника «Свободи», а не якоїсь поміркованішої фракції, та ще й квоту самої тієї партії заповнено мовною екстремісткою Іриною Фаріон, котра має серед прибічників російської мови не кращу репутацію, ніж Колесніченко – серед захисників української. Ці призначення великою мірою знецінили роботу комісії ще до її початку.

Крім того, навіть у заспокійливих деклараціях діячів парламентської більшості, що з ухваленням закону всім буде добре, можна розгледіти деякі непривабливі ознаки того, як вони це добро собі уявляють

Скажімо, Турчинов запевнив, що новий закон «дасть можливість для розвитку всіх мов» і що «жодних обмежень за мовними, національними ознаками, за тим, хто ходить до якої церкви, хто належить до якої конфесії, в Україні не буде». У цій заяві бачимо нерозуміння важливої різниці між місцем релігії та мови в політиці демократичної держави.

Заборона однієї мови – дуже замало для захисту іншої мови

Якщо релігію можна просто відділити від державної сфери в приватну, обмеживши роль держави забезпеченням рівних прав громадян, незалежно від їхнього вибору церкви (чи відмови від неї), то мову так відділити не можна, бо саме функціювання держави неминуче пов'язане з уживанням якоїсь мови чи мов. Тому й потрібен спеціальний закон про мови (або мовні норми в різних «галузевих» законах), а не просто стаття Конституції, що заборонятиме дискримінацію за мовною ознакою.

Звичайно, функціювання держави великою мірою полягає у взаємодії з громадянами, а, отже, вибір мови держави неминуче означає встановлення певних обмежень на мову громадян, тобто й на забезпечення їхніх прав. Саме тому закон про мови ніколи не може задовольнити всіх і приречений бути тим, що не задовольняє нікого чи радше всіх задовольняє не цілком: компромісом.

Стосуватися цей компроміс має не тільки фактичного вживання мов у різних ділянках, а й символічних запевнень права на таке вживання, тобто статусів мов, які водночас сприймаються як декларація леґітимності мов і гідності їх носіїв. Зрештою, українським громадянам уже давно відомо, що закон має передусім надати мовам певних статусів, адже саме щодо статусів велися найгостріші суперечки при розгляді всіх попередніх законів. Але політики, здається, це завдання не цілком усвідомлюють.

Чому російськомовні громадяни не вірять Олегу Тягнибоку?

Так само неадекватною мовній ситуації та суспільним очікуванням є Тягнибокова обіцянка, що фракції більшості разом із «представниками національних меншин у парламенті» найближчим часом ухвалять «новий закон про мови, який буде задовольняти всіх. Я запевняю, що не буде придушена жодна національна меншина у всіх питаннях, в тому числі в мовних».

Ця теза вказує на традиційне розуміння суспільства як суми етнічної більшості й національних меншин, при цьому кожна з частин переважно говорить відповідною груповою мовою. Це розуміння загалом узгоджується з мовною ситуацією в усталених національних державах Європи, але геть не відповідає ситуації в постколоніальних і постімперських країнах, де нетитульними мовами говорить чимала частина громадян, у яких, до того ж, мова не конче збігається з етнічністю.

В Україні головна невідповідність полягає в добре відомому факті, що велика частина людей, котрі вважають себе українцями, говорять переважно російською мовою або, дивлячись з іншого боку, більша частина російськомовців уважають себе українцями. Цю особливість української ситуації, зумовлену імперською русифікацією, одні політики й інтелектуали прагнуть подолати, тобто повернути Україну до європейської «норми», а інші – зберегти, тобто залишити нас у просторі, знаному тепер як «русский мир».

Понад двадцять років дії закону 1989 року, зорієнтованого головно на першу мету, переконливо довели нереалістичність сподівань на радикальну зміну мовної практики російськомовних українців – не лише тому, що практична політика законові не дуже відповідала, а й тому, що самі російськомовці опиралися навіть обережним спробам змусити їх перейти на українську.

Тобто деякі зміни на користь уживання української мови та/чи визнання її рідною, звісно, відбулися, але ще більше зміцнилося усвідомлення себе як українців, що вже не має суто етнічного характеру, бо в ньому дедалі сильнішає громадянський складник (я українець, бо живу в Україні). Нинішня російська аґресія безперечно посприяє тому, що це усвідомлення далі зміцнюватиметься, а отже, розрив між ним та мовною практикою (а може, й мовною ідентичністю) зростатиме.

Головний виклик для мовної політики держави полягає в тому, як не відштовхнути російськомовних громадян від українства й водночас створити умови для кращого знання й ширшого вживання української мови.

Інакше кажучи, як поєднати надання російській мові прийнятного для її носіїв статусу та створення умов для належного вживання української як мови україномовних громадян і мови, що символізує єдність багатомовної нації.

Як показують дискусії на Фейсбуці, багато людей цей виклик усвідомлюють і думають, як на нього відповісти. Проте популярна останніми тижнями серед інтелектуалів відповідь – надати російській мові статусу другої державної – також видається мені неадекватною, бо вона стосується однієї частини виклику й іґнорує другу. Ініціатори такої відповіді, як-от Євген Глібовицький, доводять, що вона знімає мовне питання з порядку денного, а це конче потрібно задля збереження незалежності. У підвищенні статусу російської мови вони бачать і моральний жест удячності російськомовцям за виявлений український патріотизм, і прагматичну відповідь на спекуляції Москви щодо порушення прав «співвітчизників». Натомість опоненти твердять, що цей крок, навпаки, висунув би мовне питання на перший план та що жертвуючи мовою на користь незалежності, можна зрештою може втратити й ту, й іншу.

Ба більше, вони переконані, що для тих російськомовців, які підтримують незалежність, статус російської мови не дуже важливий, а Москву та її місцевих спільників його підвищення ніяк не зупинить.

Не ставлячи під сумнів суто інструментальної ролі мовного арґументу в політиці Росії, я хотів би, однак, зосередитися на внутрішньоукраїнському контексті пропонованого підвищення. Щоб оцінити, чи зніме цей крок із порядку денного українського суспільства мовне питання, треба з'ясувати, чи дасть він російськомовцям те, що для них справді важливе, й чи не забере при цьому в україномовців того, що важливе їм. Бо моральні жести вдячності (на кшталт одноденного переходу львів'ян на російську мову та донеччан на українську) схильні робити досить небагато людей, та й то не дуже довго. Решта керується насамперед власними інтересами (особистими та груповими) й на інтереси інших готові зважати тією мірою, якою це не загрожує власним. Звичайно, збереження єдності країни належить до ключових інтересів багатьох громадян, до того ж не лише україномовних, але далеко не для всіх воно переважає інтерес у збереженні своєї мови та змоги нею говорити. Один з учасників дискусії з приводу допису Глібовицького поставив питання руба: «Чи є сенс у незалежності без мови?»

Чого конкретно хочуть російськомовні в Україні?

Отже, чого найбільше хочуть російськомовці й чи було б його надання загрозливим для україномовців? Дослідження показують, що більшість членів першої групи переймається, крім визнання належного статусу російської мови, реальною можливістю її вживати в кількох ділянках, де це вживання ніяк не перешкоджає іншим уживати української. Учасники фокус-груп у Донецьку й Одесі найчастіше згадували прикру необхідність заповнення українською різноманітних бланків, неможливість прочитати російською інструкції до ліків та небажане для них навчання дітей у школах українською, а особливо вивчення російської літератури в українських перекладах.

Останнє з цих нарікань цілком стосується державної сфери, тому відповісти на нього державі неважко: закон має підтвердити свободу вибору мови навчання, а уряд – відмовитися від тиску на батьків і дозволити вивчення російських письменників в ориґіналах. У двох інших випадках ідеться цілком або частково про приватну сферу, але держава, що надає ліцензію на відповідну діяльність, може поставити однією з умов забезпечення інформації для споживачів не лише державною мовою, як досі, а й іншою чи іншими, поширеними на даній території.

Цю поширеність, вимірювану певним мінімальним відсотком (скажімо, 20%) мовців у населенні території, доречно відзначити статусом цієї мови як місцевої офіційної чи, як хто хоче чинного нині терміну, реґіональної, який і ґарантуватиме право її вживання у визначених законом сферах.

Хоча більшість російськомовців воліли би вищого, державного статусу, вони (принаймні їх конструктивно й патріотично налаштована частина) приймуть і той, що забезпечить їм змогу говорити, писати й читати своєю мовою, надто якщо влада й медії наголошуватимуть компромісний характер цього статусу. При цьому російськомовцям треба буде визнати, що таку змогу матимуть і носії української та, на територіях достатньої поширеності, деяких інших мов. І звичайно, право вибору мови повинні мати громадяни, а не чиновники, для яких вимога використання державної та місцевої офіційної мов є не дискримінацією, а умовою професійної придатності. Проти цього, до речі, громадяни не заперечують: у проведеному два роки тому опитуванні значна більшість респондентів підтримала атестацію держслужбовців на знання державної мови й погодилася, що ті мають відповідати взаємністю на звернення українською мовою по всій країні, а на звернення російською – там, де нею говорить більшість населення.

Чи загрожуватиме цей статус російської українській, тобто свободі її вживання та перспективам розвитку?

Зовсім ні – якщо закон та його виконавці забезпечать таку саму свободу вживання української мови, знайдуть спосіб компенсувати нерівність її шансів у ринковому змаганні з російською, а також забезпечать виконання нею ролі символу національної окремішності й державної незалежності. Дотримання цих умов заспокоїть україномовців, головними скаргами яких (висловленими, зокрема, у фокус-групах у Львові та Луцьку) є марґіналізація української мови в мас-медіях, поширене іґнорування її в парламенті, уряді й деяких інших символічно важливих ділянках та ще поширеніша практика відповіді працівників державних і недержавних закладів російською на звертання українською. Переважній більшості україномовців аж ніяк не заважає наявність російської мови поряд з українською (аби не замість неї) на бланку в паспортистки, в інструкції до ліків чи ресторанному меню, як і відповіді працівників російською тим відвідувачам, що нею звертаються (аби лиш україномовним відповідали українською).

Навіть галичани здебільшого заперечують не проти наявності в Україні російськомовних газет і телепрограм, а проти непорівнянно меншої кількості україномовних, що означає цілковиту відсутність багатьох типів медійних продуктів.

Тому щоб виконати побажання україномовців, немає потреби відмовляти російськомовцям у тому, що важливе для них – як і надавати те, що неважливе для других, але дражливе для перших. Навіть вимоги щодо певного мінімуму української мови на телебаченні та в кінотеатрах, якщо вони будуть поміркованими (тобто відповідними складові населення за рідною мовою, а отже, різними в Галичині й на Донбасі), не означають позбавлення охочих змоги споживати відповідні продукти російською (рівень забезпечення в різних реґіонах звісно, відрізнятиметься, але й потреба в ньому неоднакова).

Податкові преференції для україномовних книжок не викликатимуть протесту російськомовців, доки вони матимуть досить книжок своєю мовою, які перестануть бути значно дешевшими, але не стануть значно дорожчими.

Навряд чи варто вимагати україномовного сервісу від усіх таксистів та офіціантів (хоча пропаґувати врахування мовних побажань клієнта можна й треба), а от до незнання чи іґнорування державної мови урядовцями треба ставитися не як до прикрої необхідності, а як до порушення закону. Тому за всієї важливості призначення Тарути й Коломойського на державні посади від них треба зажадати за певний час опанувати українську (що не означає вживати публічно лише її, адже частина місцевих мешканців сприйняла б це як неповагу до російської), а міністру Авакову вимогу говорити українською треба поставити негайно.

Усе це зовсім не потребує надавати російській мові статусу державної, тобто робити її обов'язковою там, де нею майже ніхто не говорить, водночас посилюючи й так досить поширене уявлення про загрозу для повноцінного функціювання української.

Такий самий підхід треба застосувати й до інших поширених мов, тільки що території, де вони матимуть офіційний статус і ґарантоване право вживання, будуть набагато менші, ніж у російської, відповідно до чисельності носіїв. Крім того, ґарантувати вживання цих мов можна лише після того, як буде підготовано фахівців та інфраструктуру, а це вимагає не тільки часу, а й коштів. Тож для цих мов набуття відповідних норм закону можливе лише після певного перехідного періоду, що його треба чітко й відповідально окреслити, надто з огляду на економічну кризу. Важливо, щоб закон був не лише компромісним, а й реалістичним, придатним до виконання, бо тільки тоді виконання можна буде вимагати.

Прикметно, що в дописі Леоніда Цодікова, який дав поштовх одній із «гілок» фейсбучної дискусії, доцільність надання російській мові державного статусу обґрунтовано тим, що підстави для закидів у дискримінації російськомовного населення зникнуть, а водночас «у реальному житті не зміниться абсолютно нічого. Жодного колапсу комунікацій не станеться. Всі розмовлятимуть одне з одним так само, як сьогодні». Інакше кажучи, Цодіков бачить одну з переваг пропонованої законодавчої норми в тому, що її можна буде іґнорувати. Натомість я хотів би цього уникнути, бо не розумію, як можна будувати європейську демократію на іґноруванні закону.

Я не дуже вірю, що депутати й залучені експерти зможуть швидко створити компромісний, реалістичний і чітко «прописаний» закон. Тому вважав би за краще не поспішати з його ухваленням до президентських виборів і навіть до парламентських, котрі, все ще сподіваюся, відбудуться цієї осені, а тим часом не робити ніяких різких рухів у мовній політиці, аби далі не збурювати пристрастей. Але скасуванням закону Колесніченка депутати певною мірою загнали себе в пастку, єдиним виходом із якої багатьом видається якнайшвидше ухвалення нового закону. Залишається сподіватися, що членам робочої групи та міжнародним експертам, які їм дораджують, удасться уникнути двох розглянутих тут тенденцій і забезпечити хоча б компроміс, бо саме він є передумовою того, щоб закон посприяв єдності, а не роз'єднанню.

Володимир Кулик