Голодомор як геноцид: виклики на шляху до визнання

Голодомор 1932-1933 років став для нашого народу однією з найбільших трагедій. Минули роки, змінився політичний лад, а суперечностей довкола цієї гіркої сторінки історії не поменшало, трагедію й досі політизують.

Україна всі роки незалежності йде довгим шляхом досліджень, осмислення та визнання Голодомору геноцидом українського народу. В Україні триває кропітка дослідницька й інформаційна робота, пошук кваліфікаційного визначення трагедії. Наша країна також намагається якнайширше донести інформацію про Голодомор до світового співтовариства.

За ці роки парламенти 11 країн окремими актами визнали Голодомор геноцидом, в 70 країнах було визнано історичний факт Голодомору. В Україні лише 2006 року Голодомор отримав належну оцінку – його визнали геноцидом проти українського народу на законодавчому рівні. Нині Україна підійшла до найважливішого кроку – визнання Голодомору геноцидом на рівні Організації Об'єднаних Націй (ООН).

Політичне підґрунтя питання Голодомора 1933

Незважаючи на пройдений шлях, дискусії щодо визначення Голодомору як геноциду не припиняються, а інколи й розпалюються з новою силою. Більшість їх має головним чином політичне підґрунтя. Політизація питання Голодомору існує з самого початку. Те, що вперше проблему Голодомору як геноциду порушили далеко за межами України – діаспора у США – затисло це питання в тісні геополітичні лещата. Напружена боротьба між США та Росією за вплив на Україну накладає відбиток на інтерпретацію цієї трагедії.

Для України є надзвичайно важливим відповісти на головне питання: як ми ставимося до Голодомору, в чому полягають наші національні інтереси. Для України насамперед – це величезні людські втрати, цілеспрямоване фізичне винищення наших дідів і прадідів, нищівний удар по інтелектуальному та духовному потенціалу нації, втрата народних традицій і культурної спадщини, розрив у поколіннях українців. І оцінювати ті жахливі події, встановлювати їхні причини та наслідки ми маємо з огляду на це.

Сьогодні й в Україні, й за її межами сформувалися дві позиції щодо голоду початку 1930-х років. Одна кваліфікує Голодомор як геноцид, інша обмежується простим визнанням факту голоду.

Критики геноциду звертаються до Конвенції ООН 1948 року “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”. На їхню думку, оскільки від голоду загинули не тільки українці, а й люди інших національностей, не можна говорити, що це був геноцид проти українців. Показовим для розуміння розбіжностей між захисниками позиції “геноциду” та її критиками є торішній розгляд Верховною Радою законопроектів про Голодомор.

Нагадаємо, 2006-го на розгляд парламенту винесли два законопроекти щодо Голодомору – один президентський, а інший від парламентської більшості в складі Партії регіонів, СПУ та КПУ. Президентський проект чітко вимагав дати політико-правову оцінку Голодомору як геноциду проти української нації. Проект від більшості пропонував дати оцінку Голодомору як “злодіянням сталінського режиму проти людства, трагедією українського народу”.

Як відомо, підтримали президентський проект, але змінили термін “українська нація” на “український народ”. Водночас слід зазначити, що в англійській мові, якою написано Конвенцію ООН, словом “нація” (nation) називають групу індивідів, чию ідентичність визначає спільне громадянство або країна походження. Тобто англійський термін “нація” повністю відтворює поняття “народ” в українській мові.

Законопроект про визнання Голодомору геноцидом підтримали БЮТ, “Наша Україна” та СПУ (соціалісти О. Мороза пристали на позицію геноциду, зважаючи на те, що ядро електоральної бази СПУ становить селянство), а КПУ та ПР (окрім двох депутатів) не голосували. Парадокс ситуації в тому, що саме ПР і КПУ мають підтримку у східних і південних регіонах, які зазнали найбільших втрат від Голодомору.

Чому ж ці політичні сили пішли проти своїх виборців, незважаючи на можливі наслідки? Якщо комуністи заперечують геноцид, оскільки не бажають брати на себе відповідальність за злочини своїх попередників, то в чому полягає позиція регіоналів, адже вони в принципі не заперечують факту Голодомору?

Найімовірніше, що тоді, 2006 року, бажання регіоналів залишитися “над проблемою” було спричинено насамперед політичною кон'юнктурою: грою чи то проти Президента, чи проти опозиції. І мені дуже прикро, що питання національної пам'яті й об'єднання нації кладуть на важелі короткострокових партійних інтересів.

Слід також зауважити, що на визнання Голодомору геноцидом вагомий вплив має й геополітичний фактор. Після того, як Україна вивела це питання на державний рівень, сусідня Росія відповіла системною інформаційною політикою, метою якої стало заперечення антиукраїнської природи Голодомору.

Понад те, нині часто можна почути звинувачення на адресу України в “шантажі Голодомором” задля майбутнього стягнення певних компенсацій із Росії як правонаступниці СРСР. Це має вирішальне значення для тих політичних партій, які зорієнтовані на східний вектор зовнішньої політики й таким чином фактично стоять на російських позиціях щодо заперечення Голодомору.

Доказова база щодо визнання голодомору як геноцида українського народу

Проте, якщо уважніше проаналізувати положення Конвенції ООН 1948 року, стає очевидним, що в Україні був саме геноцид. Стаття 2 цього документа визначає геноцид “як будь-яке з діянь, які здійснюють із наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме: 1) вбивство членів групи; 2) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам групи; 3) умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення її; 4) заходи, розраховані на недопущення дітонароджування в середовищі групи; 5) насильницька передача дітей з однієї групи до іншої”.

Отже, з положення пункту 3 статті 2 Конвенції випливає єдино можливий висновок – стосовно українців було застосовано геноцид, засобом реалізації якого став голодомор. Адже для населення нашої країни штучно створювали умови, розраховані на повне або часткове фізичне знищення (вилучення в селян не лише зерна, а й інших харчових запасів, введення “натуральних штрафів” і режиму “чорних дощок” – коли до чорного списку вносили цілі села, в яких конфісковували всі наявні продовольчі запаси, – неможливість пересування через позбавлення права на отримання паспорта).

Важливим чинником є зв'язок селянського та національного підґрунтя Голодомору. Колективізація на селі була спрямована на знищення приватного господаря і хлібороба, що, своєю чергою, мало завдати удару по національній свідомості українців.

Голод був спрямований на підрив соціальної бази українців – селянства, як носія українського генотипу, – й укорінення страху.

Фактично тоді знищили те революційне покоління 1917-1918 років, яке виступало не просто за народну революцію, а й за національну революцію. У цьому контексті відомим є висловлювання Й. Сталіна про те, що національна проблема є, по суті, селянською проблемою. Крім того, у свідомості українців посіяли страх, сумні наслідки якого пожинаємо й дотепер.

Міжнародний ракурс голодомору

2008 року Україна зробить іще одну спробу переконати ООН в необхідності винести резолюцію щодо Голодомору як геноциду. Схожу спробу наша держава вже робила 2003 року, але рішення, яке тоді ухвалили, можна вважати напівперемогою. Завдяки позиції Росії зняли визначення Голодомору як геноциду та понизили рівень документа – з Резолюції ООН до Спільної заяви.

Але за останні декілька років просвітницької роботи вже є перші результати. Важливим кроком стало ухвалення Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО Резолюції “Про вшанування пам'яті жертв Голодомору в Україні”. За це рішення одностайно проголосували 193 країни, що є свідченням розуміння проблеми та підтримки українців у цьому питанні. Ті, хто заперечує Голодомор, уже поспішили заявити, що ЮНЕСКО уникла терміну “геноцид”, тому це не зовсім перемога України.

Утім можна нагадатии цим “критикам”, що ЮНЕСКО, як структура ООН, яка опікується питаннями освіти, культури й інформації, виконала свою місію та включила тему Голодомору в Україні до освітніх та інформаційних програм у різних країнах світу. Ця інформаційна робота й має стати базою для винесення вже політичної резолюції 2008 року. Тому на міжнародній арені ця проблема вимагає від України високого рівня професійної підготовки, точності та прозорості доказової бази, проведення на постійній основі інформаційно-просвітницької роботи на рівні світового співтовариства.

Олена Шустік – народний депутат України, фракція БЮТ