Територія сучасного Півдня Росії фактично складається з двох великих територіальних зон, які відрізняються в соціально-економічному та етнографічному відношеннях. По-перше, – більш розвинута в економічному та культурному плані в основному російськомовна Північ, яка складається з Ростовської області, Ставропольського та Краснодарського країв.
По-друге, – з власне Північного Кавказу, куди входять республіки горських народів: Адигейська, Інгушська, Кабардино-Балкарська, Карачаєво-Черкеська, Північно-Осетинська та Чеченська (нині республіка Ічкерія – прим. ред.). До цього поясу адміністративних національних утворень на крайньому сході теріторіально прилягає частина Дагестану.
Після встановлення на Півдні радянської влади у 1920 році всі ці території були об'єднані в крупне адміністративне утворення Південний – Схід в складі Російської Федерації. В жовтні 1924 року Південний-Схід було перейменовано на Північно-Кавказький край, зі складу якого вилучили Дагестан. До краю були приєднані Таганрогський та Шахтинський округи України. Центр краю, його партійні, радянські та господарські органи знаходилися в Ростові-на-Дону.
В результаті нового районування 1924 року територія краю була поділена на 11 округів і 4 автономні області, які в свою чергу складалися з районів. В кордонах цих адміністративних утворень Північо-Кавказького краю з 1925 по 1933 р.р. проходила українізація. Конкретно, заходами цієї важливої національної кампанії було охоплено 35 районів: Абинський, Арзгирський, Азовський, Анапський, Баталпашинський, Брюховецький, Винодільський, Гаряче-Ключевський, Дивнівський, Єйський, Завітинський, Зимовниківський, Канівський, Кашарський, Коренівський, Краснодарський, Курганський, Курсавський, Кущевський, Кримський, Леоно-Калитвенський, Матвієво-Курганський, Мечетинський, Міллеровський, Невинномиський, Отрадненський, Павлівський, Приморсько-Ахтарський, Ремонтненський, Сіверський, Слов'янський, Старимінський, Таганрогський, Темрюкський та Тимошівський. Більшість цих районів зберегло свою територію та назви до сьогодні.
Територію Північного Кавказу та Нижнього Подоння (область Війська Донського) українці почали освоювати з кінця ХУІІІ ст., по мірі просування кордонів Росії на південь та південний схід. Надалі потужні, багаточисленні контингенти росіян та українців забезпечили освоєння цих територій, утверджуючи тут землеробство та формуючи весь спектр економіки та культури.
Перші кількісні дані про наявність українців на Кавказі дають матеріали V Всеросійської ревізії 1795 року. Тоді на території Північного Кавказу (пізніше районованої в корданах Ставропольської губернії, Кубанської та Терської областей) проживало 38,5 тис. українців, що складало 2,4% від усього населення Північного Кавказу. На території області Війська Донського на той час уже сформувався значний контингент українського селянського населення – 112,7 тис. чол., що складало 31,3% від усього населення області.
Згідно даних цієї ж ревізії в Кубанській області проживали одні українці – 32,6 тис. чол. На землях Ставропольської губернії розселялися перші контингенти українського населення в кількості 5,9 тис. чол., що склало 3,3% населення губернії.
Х Всеросійська ревізія, яка проводилася перед скасуванням кріпосного права у 1858 році, виявила значні контингенти українського населення в Кубанській та Донській областях та дисперсне розселення українців в Ставропольському регіоні. В Донській області нараховувалося 286,1 тис. українців, в Кубанській – 297,4 тис. чол. і 110,6 тис. чол. – на Ставропіллі.
Згідно з першим Всеросійським переписом населення 1897 р. та деяких місцевих переписах населення кінця ХІХ ст. всього на Кавказі проживало 1305,5 тис. українців. Це складало 14,1% всього населення колишнього Кавказського Намісництва. При цьому 33% українців зосередилися на Північному Кавказі. 908,8 тис. українців проживало в Кубанській області (47,6% всьогонаселення області). 319,8 тис. – в Ставропільській губернії (36,6% населення). 719,7 тис. чол. – в Донській області (28,1%). В кінці ХІХ ст. українці почали розселятися і в неспокійній, небезпечній Терській області, де їх нараховувалося на той час 42 тис. чол. – 4,5 % населення області.
Перший Всесоюзний перепис населення, проведений в радянський час, у 1926 р., підтвердив наявність в Північно-Кавказському регіоні та в Донській області потужного багаточисленного контингенту українців. Згідно з цим переписом у краї нараховувалося 3 107 022 українця, що складало 37,15% від загальної кількості населення краю.
Українці розселялися по всій території Північного Кавказу та Донської області, по всіх округах Північно-Кавказського краю.
Найбільш багаточисленне селянське українське населення виявилося у Таганрогському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському округах, де серед інших етнічних груп українці за чисельністю займали перше місце. В селянських місцевостях Донського округу українці також виявилися на першому місці.
В інших округах Північно-Кавказького краю по чисельності українці загалом поступалися росіянам, однак в окремих районах їх було більше. Так в Сальському окрузі українці за чисельністю переважали в Заверитинському, Зимовниковському, Ремонтненському та в Воронцово-Миколаївському районах. В Армавірському окрузі таке положення склалося в Баталпашинському, Невиномиському та Успенському районах. На Ставропіллі українське населення переважало в Курсавському, Дивенському та Виноділенському районах; в Майкопському окрузі – в Хадиженському районі; в Терському – в Арзгирському, Левокумському, Степнівському та Суворовському районах; в Шахтинському і Сунженському округах перважало російське населення.
Як відомо, одним з основних, базисних індикаторів національної приналежності є мова. Збереження своєї рідної мови національною групою, яка дисперсно мешкає в іншонаціональному середовищі, є найважливішим показником національно-культурної цілісності, а також збереження інших національних характеристик. Відхід від своєї національної культури перш за все проявляється у втраті грамотності при вживанні рідної мови, включенні в базовий мовний комплекс численних запозичень. За втратою грамотності, як правило, йде власне втрата рідної мови, що створює умови для втрати почуття рідної національності. Природно, що відхід від свого народу протікає тим скоріше, чим інтенсивніше діють асиміляційні фактори. В першій половині 20-х років на українське населення Північно-Кавказького краю здійснювався сильний асиміляційний тиск і до першого радянського перепису 1926 року тільки 56,8% українського населення зазначило українську мову рідною мовою.
І все ж на початку 20-х років, коли на Північному Кавказі після руйнівної Громадянської війни і голоду 1921-22 років знову почало відновлюватися мирне життя, місцева українська громадськість стала активно шукати шляхи відродження української культури, можливості звертатися до 3-х мільйонного котингенту українського населення рідною мовою. Фактично пропрацьовувалися підходи до початку українізації явочним порядком, громадською ініціативою. Головною турботою українських пасіонаріїв на Північному Кавказі була рідна українська мова. Головною скрипкою в цьому процесі стала творча кубанська молодь.
В жовтні 1921 року в Старо-Корсунській станиці Краснодарського району група молоді почала видавати друком (на друкарській машинці) україномовний журнал "Зоря". Нове покоління літературознавців, поетів та прозаїків – початківців: Ю.Литовченко та М.Щербина з Старокорсунської, О.Кирій, В.Чередніченко з Краснодара К.Кравченко з Старомар'ївської станиці та інші. Зрозуміло, що не все написане ентузіастами кубанської української літератури приймалося штатними ідеологами, їх твори часто жорстко критикувалися на сторінках партійної преси. Саме такі оцінки одержали вірші М.Щербини зі збірки "Ранок", що побачила світ у 1929 році. Тоді ж в рецензії у журналі "Новий шлях" з багатозначним заголовком "Гнилі акорди" рецензент повчав: "При будівельному підйомі вірші, які не закликають іти вперед, тягнуть назад. Їх треба відкинути, як і інші перешкоди. Одним з таких ідеологічних гальм і є збірник поезії М.Щербини "Ранок".
"Збірка поезії" Олекси Кирія, що побачила світ на початку українізації в 1926 році, також була піддана різкій критиці, а самого автора звинуватили в тому, що він немовби-то пропагує народництво та релігійно-націоналістичні погляди.
Великий громадський резонанс одержала діяльність в 1923-25 роках літературної групи молодих кубанськи письменників-українців у станиці Полтавській Слов'янського району. Саме тут на початку 20-х років було відкрито Кубанський педагогічний український технікум, який став вогнищем української культури на Кубані.
До революції станиця Полтавська в Таманському відділі Кубанської області мала репутацію економічно міцної – вона шорічно поставляла на ринок 700-750 тисяч пудів першокласного кубанського зерна. Станиця претендувала на роль одного з культурних центрів кубанської станичної периферії: тут було відкрито козачий кадетських корпус, зафундована гімназія та семінарія. Організація і діяльність групи молодиз літературознавців була продовженням української кубанської периферійної інтелігенції. Котра прагнула зберегти відчизняну культуру і, в першу чергу рідну, мову. В 1923 році в станиці виникає перша на Північному Кавказі організація українських кубанських письменників "Гарт" ("Кубфільгарт"). Ініціатором створення цієї організації був молодий поет Іван Дорожний. Її членами в більшості були студенти Кубанського українського технікуму, які робили перші кроки літературної творчості, пов'язуючи їх з відродженням інтересу до рідної мови та історії українського народу. Найбільш відомі учасники "Гарту" – Іван Дорожний, Кирило Тихий, Маруся Грицько, Пилип Прірва, Микола Промінь. "Гарт" проводив масову роз'яснювальну роботу серед населення, популяризуючи рідну українську мову.
Відродження інтересу до рідної мови, історії українців Кубані було помітно і в інших крупних станицях Кубанського та Тагангохького округів, де склалися найбільш численні масиви українського населення. В цьому відношенні можна виділити також станицю Уманську – центр Єйського відділу Кубанської області до революції. Вона при переписі населення 1897 року була включена в списки міст Росії. Тут на базі місцевої гімназії та військовиї кубанськиї установ було організовано літературно-історичний український гурток, який активно діяв серед населення.
У вересні 1924 року в Москві організується "Союз українських пролетарських та сільських письменників Російської Федерації" (СІМ) – "Село ї Місто". В цю організацію на рівні філій увійшли літературні групи кубанських українських письменників в Краснодарі та в Станиці Полтавській. Зокрема в Краснодарську філію входили Іван Луценко, Яків Промінь, Тимофій Іващенко, Олександр Лісогор та інші.
"Сімівці" проводили літературні вечори українською мовою в Краснодарі та в станицях Кубанського округу, виставки книг в хатах-читальнях та інших закладах культури.
Інтерес до української мови, літератури та історії народу серед кубанського населення значно виріс в роки непу. Діяльність груп українських літераторів, гуртків по українізації, хорових та інших фольклорних утворень свідчила про масовий народний потяг повернення до витоків свого народного іміджу, до народної мови. Своєрідним каталізатором цього процесу стало положення в Україні, яка переживала в цей час мовно-історичний бум національного віддродження. Народний потяг до українізації в ці роки співпадав з деякими заходами правлячої партії в галузях національної політики. Ще в грудні 1919 року на 8-й всеросійськів конференції РКП(б) була прийнята резолюція "Про Радянську владу на Україні", в якій декларувалася довготермінова програма розвитку української мови, встановлювалися пріоритери політики українізації широкого профілю. Найбільш узагальнені положення цієї резолюції досить цікаві: "Ввиду того, что украинская культура в течении веков подавлялась царизмом и эксплуататорскими классами в России ЦК РКП(б) вменяет в обязанность всем членам партии всеми средствами содействовать устранению всех препятствий к свободному развитию украинского языка и культуры… Члены РКП (б) на территории Украины должны на деле проводить право трудящихся мас учиться и объясняться во всех советских учреждениях на родном языке, всячески противодействия попыткам искусственными средствами оттеснить украинский язык на второй план струмясь, наоборот, превратить украинский язык в орудие коммунистического просвещения трудовых масс. Немедленно же должны быть приняты меры, чтобы во всех советских учреждениях имелось достаточное количество служащих, владеющих украинским языком".
В 1923 році за справу організації та проведення українізації підключилася Радянська влада XII з'їзд партії, який відбувся в квітні цього року в спеціальній резолюції "По национальному вопросу" рекомендував членам партії "В качестве практических мер добиться того, чтобы… были изданы специальные законы, обеспечивающие употребление родного языка во всех государственных органах и во всех учреждениях…, законы, преследующие и карающие со всей революционной суровостью всех нарушителей национальных прав и в особенности прав национальных меньшинств"[7]. Це рішення XII з'їзду стало основою і сигналом для конкретних рішень і практичних заходів в області україназації на території України, а також Російської Федерації [8]. Практичними кроками до українізації стали Декрети Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України від 27 липня та 1 серпня 1923 року, в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність допомоги українській мові, з метою підняття її до рівня росповсюдження російської. Постановою Президії ВЦВК УРСР від 30 квітня 1925 року була організована Всеукраїнська Центральна комісія українізації Радянського апарату на чолі з головою РНК УРСР В.М.Чубарем. Дещо раніше для практичного проведення в життя партійних рішень з українізації була організована Центральна Комісія на чолі з секретарем ЦК В.П.Затонським. Організаційна та практична робота з українізації в Україні стала фактичним сигналом для такої ж роботи на Півдні Росії. Багато заходів з українізації тут проводилося під контролем Північно-Кавказького Крайкому партії, який перебував у Ростові. Основний документальний матеріал про цій проблемі сьогодні знаходиться в Центрі наукової доментації новітнього часу Ростовської області, в фонді Північно-Кавказького Крайкому партії, в фондах державних архівів Краснодару та Ставрополя, які до 1930 року були центрами відповідних округів в кордонах Північно-Кавказького краю.
Початок практичних заходів з українізації в Північно-Кавказькому краї поклала крайова нарада українських секцій при місцевих партійних органах. Нарада проходила в березні 1925 року у Краснодарі.
Українізація в округах Північно-Кавказького краю планувалася як комплексний широкий захід і був розрахований на три роки. Основні напрямки його включали введення викладання українською мовою в початкових школах 35 районів, які підлягали українізації. Передбачалося перевести на українську і викладання в школах середнього ступеню, а також так званих "ШКМ" (школах колгоспної молоді). В семи педагогічних технікумах створювалися відділення з навчанням українською мовою. В станиці Полтавській Слов'янського району було відкрито педагогічний технікум на 900 студентів. Випускники цих закладів повинні були вирішити проблему українських вчителів в початкових школах Північного Кавказу та Подоння. Важливе значення мало відкриття при Кубанському педагогічному інституті відділення українознавства з аспірантурою по профілю "Українська мова, література та історія".
На Півдні Росії було організовано Північно-Кавказький український науково-дослідний інститут, одною з задач якого була підготовка для шкіл різноманітних довідників. Друк шкільної та іншої літератури українською мовою здійснювало спеціальне видавництво "Північний Кавказ" у Ростові.
Важливим напрямком діяльності по українізації на Північному Кавказі було створення інформаційної мережі українською мовою, яка передбачала українізацію 9 районних газет, випуск крайової "Червоної газети", щомісячного крайового журналу "Новий шлях", який пізніше було переіменовано на "Ленінський Шлях". Для дітей було вирішено видавати "українську сторінку" в крайовій російськмовній газеті "Ленинские внучата". Був препинений випуск газети "Радянський станичник", яка видавалася до українізації, а передплатники, сількори і деякі співробітники були предані крайовій газеті.
В Ростові було відкрите Північно-Кавказьке відділення Державного видавництва України, що давало можливість випускати підручники для українізованих шкіл і почати постачання на книжковий ринок україномовної лутератури. Однією з важливих сфер державної підтримки українізації був культурний сектор з клубами, бібліотаками, хатакми-читальнями, кіно, радіо, стінними газетами. В районах українізації велась масштабна робота по розгортанню мережі гуртків та курсів вивчення української мови.
Окружні комітети Північного-Кавказу приймали численні рішення обов'язковість вивчення української мови службовцями окружних, районних та сільських установ з подальшим введення її у діловодство. Службовці, які ухилялися від вивчення української мови, притягалися до партійної та адміністративної відповідальності. Секретаріат Північно-Кавказького комітету партії теж ухвалював численні рішення щодо українізації в краї. Вони стосувалися матеріальної та організаційної допомоги в випуску преси українською мовою, дозволам відряджень редакторам газет в Україну. В 1929 році Секретаріат крайкому збільшив наклад "Червоної Газети" в два рази і доручив Крайвиконкому виділити для цієї мети 4,5 пуда паперу та 6450 карбованців, визначивши це як місячну норму. Було профінансовано український та вірменський пересувні театри. Оброворювалося питання про організацію стаціонарного українського театру в Ростові. Все це здійснювалося в рамках трьохрічного плану українізації.
Міжнародний досвід і досвід національного відродження в посткомуністичній Росії свідчить, що найкращою формою національного відродження і розвитку є національно-культурна автономія. Така форма дозволяє зберегти основні індикатори національної ідентифікації дисперсно розсіяного народу в іншонаціональному середовищі. Але в цьому українцям на Півдні Росії було відмовлено. Не дивлячись на це, а також на труднощі, пов'язані з тривалою попередньою асиміляцією українців краю, українізація в Північно-Кавказькому регіоні і на Дону до початку 30-х років мала тенденцію до розширення і закріплення в сільських районах. Своєрідний фундамент для цього процесу склали успіхи в навчально-просвітницькій сфері. В 1931 році в краї було 1200 українських 1-го ступеня і до 80 шкіл так званого підвищеного типу, шкіл 2-ї ступені – ШКМ. Значно виріс наклад "Червоної газети", який склав 38 тисяч примірників. Популярністю серед української та російської інтелігенції користувався педагогічний та літературно-художній щомісячник "Новий шлях".
Але успіхи українізації в Україні та Російській Федерації в кінцевому рахунку викликали негативне ставлення з сторони вищого партійного керівництва в Москві. В грудні 1932 року на адресу ЦК КП(б) України і в деякі регіональні партійні органи Росії була направлена телеграма за підписами Сталіна і Молотова, в якій українізація безапеляційно засуджувалася як непродумана і шкідлива кампанія. Місцевим органам наказувалося "немедленно прекратить украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, книги и издания на русский язык и до осени 1933 года подготовить переход школ и преподавание на русский язык".
Новдовзі пішли звинувачення в націоналістичному ухилі особам, котрі очолювали українізацію в Україні. В липні 1933 року один з основних авторів-укладачів програм українізації, нарком просвіти України М.Скрипник на засіданні Політбюро був звинувачений у націоналістичній діяльності, у викривленні політики партії по національному питанню, після чого реформатор і ініціатор українізації застрелився. Хвиля репресій покотилася по партійних і державних структурах України та Росії, де проводилася українізація. Керівники партійних і державних органів Північно-Кавказького краю пізніше були оголошені "ворогами народу" і репресовані по багатьох статтях обвинувачення, зокрема їм було інкриміновано "антидержавну національну політику". Автоматично звинувачувалися факти конкретних взаємодій українських та північо-кавказьких провідників українізації. Фактично оголошувався шкідливим і забороненим всякий творчий та інший культурно-просвітницький та національний зв'язок між Україною та районами Росії з українським населенням.
Таким чином українізація на Північному-Кавказі і в Донських округах краю не одержала свого логічного завершення. Більше того, в 1933 році було здійснено масові насильства над селянством Півдня Росії. До спровокованого владою голоду додалися масові депортації місцевого населення, в ході яких виселенню піддавалися не тільки так звані "кулаки", але й інші жителі – середняки. Найбільш масові виселення мали місце в центрах сільської українізації.
20 січня 1933 року бюро Північно-Кавказького Крайкому ВКП(б) під головуванням першого секретаря Шеболдаєва прийняло безпідставну Постанову: "Ввиду того, что станица Уманская Павловского района по прежнему идет на поводу у кулака, саботируя хлебопоставки, по примеру станицы Полтавской, Медведовской и Урупской выселить в северные районы СССР из станицы Умансокй 1200 хозяйств единоличников и колхозников, наиболее злостно саботирующие хлебопоставки".
Станицю невдовзі вирішили перейменувати. Тепер старовинна станиця, яка була названа при переселенні запорожців на Кубань за йменням запорозького коша (куреня), стала Лєнінградською.
Місяцем раніше, 16 грудня 1932 року Крайком прийняв Постанову про виселення всіх жителів станиці Полтавської: "Ввиду того, что станица Полтавская, несмотря на принятые меры, продолжает злостно саботировать хозяйственные мероприятия Советской власти и явно идет на поводу у кулака, признать необходимым выслать всех жителей станицы из пределов края, за исключивших на деле свою преданность Советской власти в гражданской войне и борьбе с кулачеством…Полтавскую партийную организацию, как явно неспособную бороться за решения партии – распустить". Полтавську, з найбільш характерною українською назвою, станицю переіменували в Красноармійську. Так фактично були розгромлені найбільш активні центри української культури в сільській місцевості Північно-Кавказького кораю.
Олександр Терещенко, доктор історичних наук (Вперше надруковано в журналі « Схід » за 2001 р.)