Україна в 60-80 роках ХХ ст. Роки застою в Україні та СРСР

У період 60-х – першої половини 80-х років був одним з найбільш складних і суперечливих періодів історії України. З одного боку, не можна не відзначити цілу низку безумовно позитивних здобутків, а з іншого – в економіці та суспільному житті відбувались значні деформації. Восени 1964 року Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва.

Верховну Раду СРСР очолив М. Підгорний, а Раду Міністрів – О. Косигін. До речі, перших двох керівників об'єднувала тривала спільна робота в Україні. Нове керівництво й насправді в середині 60-х років здійснило спробу провести господарську реформу в промисловості та сільському господарстві. Автором та ініціатором проведення реформ був О. Косигін.

На пленумі ЦК КПРС у вересні 1965 року було прийнято рішення про поступовий перехід промисловості на економічні методи господарювання, управління, використання товарно-грошових відносин, впровадження госпрозрахунку, матеріального стимулювання праці працівників, більш широкого залучення передового світового досвіду, стимулювання господарської ініціативи.

Моральний стан радянського суспільства (60-80 роки 20-го ст.)

1. Відбувалася криза суспільної свідомості.
2. Відбувалися звуження демократії, бюрократичне засилля, порушення законності, нехтування прав і свобод людини.
3. Почала формуватися подвійна мораль радянського суспільства.
4. Зростав розрив між гаслами і реальними справами.
5. Відновлювалися репресії проти інакомислячих.
6. Широкого розмаху набули приписки на виробництві, хабарництво, казнокрадство, формування мафіозних структур і зрощування їх з державним апаратом. Особливо це торкнулося торгівлі й правоохоронних органів.
7. У суспільстві панували апатія, скептицизм, зневіра в справедливість.
8. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і п'янства.
9. Зростали побутові злочини.

Характерні риси застою

Згідно з рішенням цього пленуму були ліквідовані раднаргоспи, які були утворені за ініціативою М. Хрущова в 1957 році, і відновлений принцип галузевого управління через міністерства та відомства. Тоді це пояснювалось необхідністю впровадження в промисловість новітніх досягнень науки та техніки.

Головними показниками роботи підприємств мали стати не кількісні показники, а рентабельність виробництва, якість продукції та її асортимент. Перехід підприємств на повну самоокупність, госпрозрахунок та самофінансування передбачав надання їм більшої можливості для впровадження наукових розробок у промисловість, для вирішення соціальних питань, заохочення кращих робітників тощо. Таким чином, першочергова мета реформи була спрямована на послаблення централізованого керівництва економікою та посилення економічних важелів управління. Значно зменшилась кількість директивних планових показників, обов'язкових для виконання підприємствами, які, нарешті, отримали більше самостійності у вирішенні цілого ряду питань виробничого та соціального характеру.

До 1968 року на нові економічні умови роботи перейшли близько 27 тисяч промислових підприємств. В результаті цього значно зросла продуктивність праці, відчувалось пожвавлення у вирішенні цілого ряду соціальних проблем. У цілому результати восьмої п'ятирічки (1966– 1970 р.р.) були успішними. Але, як пізніше виявилось, це був лише ривок, який не привів до загального піднесення промисловості, як передбачалось. Реформа, в цілому, завершилась провалом, перш за все тому, що вона викликала опір з боку бюрократичного апарату, який був зацікавлений у поверненні до старих, адміністративно-командних методів керівництва економікою. Боротьба нового зі старим породжувала непослідовність в проведенні реформ, сприяла накопиченню невирішених проблем.

Таким чином, уже в 70-х роках реформи практично були згорнуті: уповільнились темпи економічного зростання, економіка продовжувала розвиватись екстенсивним шляхом. В результаті дев'ята п'ятирічка (1971–1975 роки), незважаючи на великі капіталовкладення не була виконана. Народне господарство СРСР було економічно збитковим та неефективним. Цьому сприяли також і непродумані рішення. Так, в 70-х роках в СРСР здійснювалось будівництво 15 великих народногосподарських об'єктів – Західно-Сибірського ТПК, Байкало-Амурсь-кої магістралі та ін., які вимагали величезних капіталовкладень, але не давали прибутків і більшість з них виявились неперспективними.

Труднощі переживало й сільське господарство. Нове керівництво на початку своєї діяльності зробило спробу вивести його з кризи та підняти цю хронічно відсталу галузь радянської економіки на якісно новий рівень. Проблемам сільського господарства було присвячено березневий 1965 року Пленум ЦК КПРС. Здавалося, було зроблено усе можливе для більш швидкого розвитку аграрного сектора економіки: підвищувались закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію; запроваджувалась щомісячна гарантована грошова оплата праці колгоспників; збільшувались капіталовкладення в господарство; колгоспи звільнялись від сплати боргів державі; встановлювались тверді плани закупок державою сільськогосподарських продуктів, а вся надпланова продукція мала закупатися за більш високими цінами; заохочувався розвиток власних підсобних господарств колгоспників і робітників радгоспів, передбачалось виділення значних коштів на розвиток інфраструктури села, на розвиток культури та освіти сільського населення; планувалось звертати більше уваги на впровадження досягнень науки в сільське господарство, на підготовку спеціалістів сільськогосподарського виробництва та інше.

Сільське господарство України в другій половині 60-х років отримало мов би друге дихання.

Збільшення капіталовкладень сприяло зростанню тракторного парку, вантажних автомобілів і зернозбиральної техніки в колгоспах і радгоспах республіки. Таким чином, енергоозброєність праці в сільському господарстві зросла в півтора рази, в два рази більше стали використовувати електроенергію у виробництві.

В колгоспах та радгоспах України збільшилось число спеціалістів сільського господарства: агрономів, зоотехніків, механізаторів. Україна продовжувала залишатися головною «житницею» СРСР, вона давала майже 23 відсотки від загальної сільськогосподарської продукції Радянського Союзу.

Проте уже на початку 70-х років негативні тенденції торкнулися й аграрного сектора економіки. Це було викликано насамперед тим, що не вдавалося до кінця врегулювати соціальні та економічні проблеми села. гарантована оплата праці колгоспників здебільшого не була пов'язана з її кінцевими результатами, що сприяло зростанню споживацьких настроїв серед сільських трудівників. Негативний вплив на розвиток сільського господарства мали адміністративні методи керівництва, які не лише залишились, але навіть посилились. Зростала чисельність керівного апарату районної ланки управління (з початку 60-х до середини 80-х років вона збільшилась втроє: з 20 осіб в відділі сільського господарства райвиконкому до 60 осіб в районному агропромисловому об'єднанні – РАПО).

Суттєвою проблемою продовжувала залишатись низька культура сільськогосподарського виробництва, безгосподарське використання земельних угідь. До значних витрат коштів та зниження родючості ґрунтів (через їх засоленість) привело збільшення площ зрошуваних земель. Україна втрачала посівні площі (знамениті чорноземи), обміліли або зовсім зникли десятки малих річок, що стало однією з головних причин зростання екологічних проблем.

Не вдалося вирішити проблеми соціального розвитку села. На початку 70-х років лише близько 15 відсотків осель сільських мешканців мали централізоване опалення, водопровід і каналізацію. Магазини та їдальні мали лише третина сільських населених пунктів. Більшість сіл не мали шляхів з твердим покриттям, які б з'єднували їх з районними центрами. У невеликих населених пунктах не було середніх та неповних середніх шкіл і діти змушені були ходити до шкіл, яка знаходились за багато кілометрів від домівки. На селі не вистачало будинків побуту, будинків культури, чи просто клубів.

Повільне вирішення соціальних проблем села стало однією з причин масової міграції сільської молоді в міста, в результаті чого скоротились і так обмежені трудові ресурси колгоспів і радгоспів. З іншого боку, міграція сільського населення загострила житлову проблему в містах. В Україні чисельність сільського населення скоротилась за двадцять років (з 1966 р. по 1986 р.) на 4,9 млн. осіб.

Проблема скорочення трудових ресурсів на селі змусила радянське керівництво шукати виходу з ситуації, що склалася. У 60–80-х роках традиційним стало залучення до сільськогосподарських робіт (під виглядом надання шефської допомоги) міського населення: робітників, службовців, студентів, школярів. Але й ці заходи не сприяли вирішенню проблеми. Ефективність сільського господарства падала, зростала собівартість його продукції. До початку 80-х років, коли ця важлива галузь економіки опинилась у кризовому стані, стало зрозумілим, що для виведення сільського господарства з кризи потрібні невідкладні і рішучі заходи. Система таких заходів розглядалась на травневому (1982) пленумі ЦК КПРС. Пленум прийняв Продовольчу програму СРСР до 1990 року. В листопаді цього ж року була прийнята аналогічна Продовольча програма УРСР. Ці програми передбачали систему заходів, які були спрямовані на безперебійне забезпечення населення республіки і країни в цілому продуктами харчування. Як і раніше в основі цих заходів лежали принципи централізації та переважно адміністративні підходи, але, як ще раз підтвердила практика, вирішити проблеми інтенсифікації сільського господарства без урахування економічних і соціальних умов на селі, самими лише адміністративними методами, неможливо.

Виникає справедливе питання: чому реформи 60–80-х років не привели до бажаних результатів і не виправдали тих надій, які на них покладалися?

Відповідаючи на це запитання, треба, перш за все, відзначити, що реформи не порушували системи власності, яка склалася в СРСР ще з початку 30-х років і проводились виключно в межах командно-адміністративної системи.

Економічні реформи не торкнулись політичної системи, більше того, вони проводились в умовах згортання процесу демократизації, що розпочався в період «хрущовської відлиги». Нагадаємо, що реформи здійснювались партійно-господарським апаратом, який в основному сформувався ще в епоху сталінізму та був прихильником адміністративно-командних методів керівництва. Звідси – централізація і бюрократичне (не завжди компетентне) управління економікою. До середини 80-х років діяло більше 100 союзних та 80 республіканських міністерств. Від розробки наукових підходів до реформування економіки та переведення її на шлях інтенсивного розвитку були усунені вчені, багато з яких мали цікаві ідеї з цього приводу. Важливі аспекти економічного та соціального розвитку країни вирішувались переважно екстенсивними методами. СРСР отримував величезні прибутки від торгівлі енергоносіями: нафтою та газом. Так звані «нафтодолари» давали можливість деякий час приховувати негативні процеси, які назрівали в економіці, і вкладати великі кошти в розвиток певних галузей промисловості, особливо тих з них, що були складовою частиною військово-промислового комплексу країни (ВПК). У свою чергу мілітаризація економіки та величезні потреби ВПК в умовах гонки озброєнь зводили нанівець усі реформи. Проблема посилилась після того, як на світовому ринку ціни на нафту почали падати.

Керівництво СРСР приймало численні рішення та постанови, які здебільшого або взагалі не виконувались, або виконувались, але при цьому не давали суттєвих економічних результатів. Командно-адміністративна система переживала глибоку кризу.

Проблеми гальмування економічного розвитку не могли не позначитись на вирішенні декларованої партією та урядом програми підвищення життєвого рівня народу. Одним із ключових завдань в цьому напрямку було вирішення житлової проблеми. В 60-х – на початку 70-х років на її вирішення в Україні виділялись значні капіталовкладення. Житлове та комунальне будівництво офіційно було віднесено до розряду пріоритетних. Розроблялись і впроваджувались нові, більш прогресивні його форми (великопанельне будівництво за типовими проектами), що дозволило прискорити зведення житла в містах та робітничих селищах і індивідуальних житлових будинків на селі. Але черги на житло в містах зростали швидше, ніж його будували. Зростало число шкіл, лікарень, дитячих закладів, будинків культури та інших культурно-побутових закладів.

Зростанню добробуту населення сприяло також підвищення заробітної плати працівникам виробничої сфери, стипендії студентам, пенсії літнім людям та інвалідам. Але усі ці соціальні виплати відбувались переважно за рахунок продажу за кордон нафти, газу та інших дефіцитних природних ресурсів. До того ж заробітна плата здебільшого підвищувалась без урахування результатів праці, робітники отримували гроші, які вони не заробили. На більшості підприємств стало нормою видавати незаслужені премії. Це не сприяло зростанню зацікавленості робітників і службовців у результатах своєї праці, послаблювало трудову дисципліну та посилювало соціальну апатію.

У другій половині 70-х років незадовільний стан економіки болісно відбився на соціальній сфері.

Накопичувались проблеми в житловому секторі (в чергах на квартири в Україні стояли в 1987 році 2 млн. осіб і спостерігалась тенденція до збільшення таких черг), в галузі охорони здоров'я, освіти, культури та ін.

Спробу розв'язати заплутаний вузол економічних і соціальних проблем в СРСР зробив Ю. Андропов, який очолив КПРС після смерті в 1982 році Л. Брежнєва. Наводити порядок в економіці він почав з наведення дисципліни. Гаслами дня стали: «Все починається з дисципліни», «Дисципліна – категорія економічна» та інші. Заходи, спрямовані на виявлення не дуже сумлінних працівників, прогульників і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах і в установах, мали певні позитивні результати: робота деяких підприємств і навіть галузей промисловості поліпшилась, але ненадовго. Після смерті Ю. Адропова негативні тенденції в економіці ще більше посилились.

Майже за усіма показниками соціально-економічного розвитку Радянський Союз, а з ним і Україна відставали від передових країн світу. Розпочатий в 60-х роках перехід до інтенсивних методів господарювання закінчився невдачею.

Згортання демократії. Посилення бюрократизму

Перемога консервативно-бюрократичних сил, які зняли в жовтні 1964 року М.С. Хрущова з усіх посад, означала повернення до влади партійно-державного апарату, який незабаром сконцентрував у своїх руках всю повноту влади. В 1964–1982 роках, коли на чолі партії і держави стояв Л. Брежнєв, в СРСР посилився авторитарно-бюрократичний режим. Нове керівництво прагнуло зберегти в країні в дещо зміненому вигляді сталінську адміністративну систему. Почалась поступова реабілітація Сталіна: на його могилі біля Кремлівської стіни з'явився пам'ятник, на всіх щаблях влади припинилась критика сталінізму. У своїй доповіді, присвяченій 20-річчю Перемоги в Великій Вітчизняній війні, Л. Брежнєв назвав Й. Сталіна «організатором перемоги». В керівних колах відкрито стали говорити про повну політичну реабілітацію Сталіна. Але ця ідея викликала серйозний протест у населення, особливо тієї його частини, яка на собі випробувала весь жах сталінських таборів і тюрем. З реабілітацією Сталіна вирішили зачекати.

Першим секретарем ЦК КП України в цей час були Петро Шелест (до травня 1972 року) і Володимир Щербицький.

Петро Шелест був палким прихильником реформ М. Хрущова і радо зустрів хрущовську «відлигу», багато уваги приділяв проведенню економічної реформи в Україні, концентруючи зусилля на удосконаленні економічного планування, управління промисловістю. Він намагався продовжити реформи і після того, як союзне керівництво уже, практично їх згорнуло. Шелест захищав мовні і культурні права українців, сам користувався українською мовою при офіційному спілкуванні. Відстоював права України як союзної республіки в складі радянської федерації, вважав, що Україна повинна отримувати від інших республік фонди, товари та послуги, які б дорівнювали її внеску до загальносоюзного фонду. Був палким патріотом, який намагався зберегти українські традиції в тогочасних умовах.

У 1970 році П. Шелест написав книгу «Україна наша Радянська», в якій відстоював ідею української автономії, самобутності і прогресивну роль козацтва в історії України. Він заперечував право за російським народом називатися та виконувати роль «старшого брата» у відношенні до інших народів СРСР. Тим самим він викликав незадоволення своєю діяльністю з боку Л. Брежнєва та його оточення. П. Шелеста звинувачували в порушенні «ленінських принципів конкретно-історичного підходу до оцінки історичних явищ», «ідеалізації історичного минулого України», в «патріархальщині», в «підтримці українського націоналізму». На травневому (1972 року) пленумі ЦК КПУ він був звільнений з посади Першого секретаря у зв'язку з переведенням на іншу роботу: його призначили заступником голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПУ було обрано В. Щербицького, який до цього займав посаду Голови Ради Міністрів УРСР. На посаді першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицький активно й послідовно проводив у життя політичний та економічний курс московського керівництва.

Протягом 1967–1968 років було ліквідовано більшість окремих республіканських міністерств, замість них були створені союзно-республіканські міністерства, що призвело до посилення диктату з боку союзного центру.

Незважаючи на явні провали в проведенні економічних та соціальних реформ, в 70-х роках була висунута утопічна доктрина розвинутого соціалізму, який на думку її авторів, отримав «повну перемогу в СРСР». Законодавчо перемога розвинутого соціалізму була закріплена в Конституції СРСР 1977 року і в Конституції УРСР 1978 року. Обидві Конституції декларували повновладдя народу, який здійснює державну владу через Ради народних депутатів. Але це були лише декларації. На практиці продовжували панувати адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. Нові Конституції значно розширювали права і свободи громадян. Українська РСР визнавалась як суверенна радянська соціалістична держава, союзна республіка у складі СРСР.

Але одна справа – декларувати права і свободи громадян, а інша – забезпечити їх реалізацію. Радянські люди, маючи конституційне право на житло, роками стояли в чергах на отримання квартири. Приблизно така ж ситуація була й з охороною здоров'я, з вищою освітою тощо. Хоч Конституції і проголошували побудову «розвинутого соціалізму», рівень життя радянських людей був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Більшість товарів народного споживання були дефіцитними або зовсім недоступними для рядових споживачів. Навіть маючи гроші, люди не могли купити необхідні їм товари. На дефіциті наживались ті, хто мав доступ до таких товарів, з'явились такі негативні явища як спекуляція, а в вищих ланках влади – корупція і цинізм.

Життя країни залежало від некомпетентних керівників, більшість з яких досягли досить похилого віку, і не могли сприймати нові ідеї. У ці роки почав роздуватися культ особи Л. Брежнєва, якому це дуже подобалось. Лідер партії і держави захопився самонагородженням орденами та медалями, сам собі присвоював звання Героя Радянського Союзу і абсолютно не думав ні про які зміни, необхідність яких розуміла більша частина радянського суспільства. Радянський Союз стояв на межі глибокої економічної та політичної кризи.

Ідеологія та практика «культу особи» охопила і місцеві органи влади. Більшість секретарів обкомів, райкомів, міськкомів партії перетворились в «вождів» і «хазяїв», яких здебільшого цікавили не проблеми регіонів, а особисті справи. Так вийшло, що саме ці керівники покликані були вирішувати питання економічного, політичного, соціального та культурного розвитку України. На практиці вони, нерідко порушуючи моральні норми, розправлялися з небажаними для них працівниками, які були, як правило, компетентними в своїй справі, з тими, що мали свої погляди та не боялись їх відкрито висловлювати. Таким чином, партійна номенклатура стала головною причиною «застою» у всіх галузях народного господарства і культурного життя України. Одночасно, партійно-державна верхівка в офіційних документах підтримували видимість зовнішнього благополуччя.

Національна політика в Україні. Посилення русифікації під гаслом інтернаціоналізму

Однією з найважливіших складових демократії є право націй на самовизначення. Ще в 1917 році більшовицький уряд декларував це право за усіма націями, але механізм реалізації цього права за усі роки радянської влади так і не був вироблений.

У 70-х роках адміністративно-командна система продовжувала ігнорувати потреби національного розвитку. Під приводом захисту загальнодержавних інтересів в СРСР обмежувалась національна самостійність республік, усе більшої сили набувала тенденція до унітаризму.

У 70-х – середині 80-х років в культурному житті України посилюються процеси ідеологізації та русифікації.

Під русифікацією розуміють систему заходів радянського керівництва в союзних неросійських республіках, яка передбачала масове вивчення російської мови в умовах часткового скорочення вивчення рідної мови. В радянських республіках, в тому числі в Україні, політика русифікації підтримувалась місцевим партійним і державним керівництвом. Ідеологізація в національній політиці передбачала пропаганду і реалізацію ідеї зближення та злиття націй в СРСР в єдину спільність – «радянський народ».

На початку 70-х років країна і радянський народ готувались до святкування ювілею – 50-річчя утворення СРСР. Уже тоді з'явилась теза про відсутність проблем в розвитку національних процесів і автоматичне зближення та злиття націй. В офіційних документах і численних публікаціях з'явились висновки про те, що розквіт і зближення націй привели до створення нової соціальної і інтернаціональної спільності людей – «радянський народ».

Л. Брежнєв висунув тезу про те, що національне питання в СРСР вирішене повністю й остаточно. Його підтримав український лідер В. Щербицький, на думку якого, «ніякої так званої «національної проблеми», про яку так багато говорять наші вороги за кордоном, в нашій республіці не існує. Національне питання у нас вирішене правильно, по Леніну». Насправді в національних відносинах становище було не таким простим, ігнорувались духовні потреби різних груп населення як корінних так, і некорінних національностей. Особливо це відчувалось в проблемі мови.

11 листопада 1978 року, у відповідності з закритою постановою ЦК КПРС, Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву «Про удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Ця директива поклала початок широкомасштабної кампанії «русифікації» в Україні. В республіці продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків.

У результаті, в республіці до кінця 70-х років в обласних центрах залишилось усього 28 відсотків українських шкіл, тоді як російські школи становили 72 відсотки. Значно зменшилась кількість українських шкіл в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській і Харківській областях. В Криму не залишилось жодної української школи.

У 1983 році була прийнята чергова постанова, яка передбачала додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови, одним з яких планувалось ввести надбавки та пільги усім вчителям російської мови, які працюють «в особливо складних умовах». В Україні удосконалювались програми з вивчення російської мови і літератури, збільшувалась кількість шкіл з поглибленим вивченням російської мови. Одночасно з цим розширився набір студентів у вищі навчальні заклади на факультети російської мови та літератури. Зріс випуск книжок для дітей, надрукованих російською мовою. І усе це відбувалось на тлі значного скорочення кількості видань українською мовою.

Подальшому процесу ідеологізації та русифікації в Україні сприяла реформа загальноосвітньої школи 1984 р. Політика русифікації призвела до негативних наслідків. У республіці переважали дитячі дошкільні заклади, навчання в яких проводилось російською мовою. Знання російської мови давало переваги для вступу до вищих навчальних закладів, що стало вагомою причиною переходу учнів з українських шкіл до російських. Значно скоротилось використання української мови в державній, партійній, соціально-політичній та культурно-освітній сферах. Русифікувались вищі навчальні заклади. Навіть в столиці Україні – Києві викладання дисциплін українською мовою проводилось усього на деяких факультетах лише одного навчального закладу – університету.

Результатом такої багатолітньої цілеспрямованої політики стало майже повне витіснення української мови російською із усіх сфер суспільного життя. Українська мова збереглася лише на селі та в середовищі незначної частини інтелігенції, переважно гуманітарної.

Дисидентський рух в Україні

Відхід від політики лібералізації, ігнорування конституційних прав людини, обмеження права національного самовизначення не могло не викликати посилення протесту, активізацію дисидентського руху. Дисидентство – опозиційний рух різних верств суспільства проти тоталітарного режиму. Здебільшого дисидентський рух носив мирний характер. В Україні дисидентство мало національне забарвлення.

У 1975 році 35 держав підписали Гельсінську угоду, яка забезпечувала дотримання демократії, свобод і прав людини. В листопаді 1976 року правозахисники України об'єднались в Українську групу сприяння виконанню Гельсінської угоди (УГС – Українська Гельсінська Спілка). Очолив групу український письменник М. Руденко. Група сформулювала чотири головних завдання: знайомити українську громадськість з Декларацією Прав Людини; сприяти відкритим міжнародним контактам і обміну інформацією; добиватися представництва України як самостійної держави на всіх міжнародних форумах; вимагати акредитації в Україні представників зарубіжної преси. Дисиденти критикували політику уряду, вимагали надання народу більш широких громадянських, релігійних і національних прав. Загалом українські дисиденти закликали до проведення реформ в СРСР, а не до революції і відокремлення України, виступали проти репресій і переслідування тих, хто критично ставиться до політики партії і уряду.

Природно, що правлячі кола не могли змиритися з існуванням опозиційного руху, тому вже в лютому 1977 року по Україні прокотилась хвиля арештів. Спочатку були заарештовані лідери Української Гельсінської Групи, а до 1980 року – практично усі члени групи, були засуджені на строк від 10 до 15 років.

У радянських таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий.

Влада переслідувала і інших діячів дисидентського руху, проти яких організувала декілька політичних процесів. У різний час за політичними звинуваченнями були засуджені на різні строки ув'язнення українські дисиденти: генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук'яненко, науковий співробітник М. Горинь, літературознавець І. Дзюба, а також журналіст В. Чорновіл.

Окремою течією дисидентського руху було релігійне дисидентство, члени якого боролись за фактичне визнання свободи совісті. В Україні релігійні дисиденти вимагали відновлення українських греко-католицької та автокефальної церков, за свободу діяльності протестантських релігійних організацій. Специфікою дисидентського руху була відсутність власних організаційних структур – партій, об'єднань, та конкретних загальних програм, що значно обмежувало діяльність цих опозиційних рухів. Дисиденти часто обмежувались критикою існуючого ладу, не пропонуючи при цьому конструктивних заходів щодо його реформування.

Дисидентський рух не набув значного поширення ще і тому, що більшість радянських людей, що виховувались в дусі покори, лякало інакомислення. Для більшості населення ідеї дисидентського руху були незрозумілими і далекими від проблем буденного життя, які, насамперед, хвилювали людей. Не останню роль відіграли репресії проти дисидентів, які сприяли їх ізоляції.

Україна на початку перебудови 80-х років

Після смерті Л. Брежнєва (1982 р.) Генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю. Андропов, який пробув при владі лише 1 рік і 4 місяці. В 1984 році його змінив К. Черненко, людина досить похилого віку та до того ще й хвора. В березні наступного року і цей Генеральний секретар помер.

До середини 80-х років глибокі кризові явища в політичному, економічному та духовному житті СРСР досягли свого апогею, країна опинилась на межі економічної, соціальної та політичної кризи. Життя вимагало нових підходів для вирішення невідкладних проблем.

Прихід до влади у березні 1985 року М. Горбачова вселив чергову надію на покращання ситуації. Горбачов розпочав політику «перебудови», метою якої було збереження радянської системи шляхом її модернізації. Нового лідера партії підтримала частина Центрального Комітету ЦК КПРС. Плани перебудови були схвалені в Україні черговим XXVII з'їздом КПУ.

Політика перебудови передбачала не відмову від практики тоталітаризму, а лише частковий демонтаж командно-адміністративної системи, здійснення глибоких перетворень в економіці. Кінцевою метою перебудови було переведення суспільства на принципово нові засади його організації, які б базувались на принципах існування різних форм власності, політичному та ідеологічному плюралізмі. Головними складовими перебудови були визначені «гласність», «демократизація» суспільного життя, «прискорення» соціально-економічного розвитку. Таким чином «перебудова» повинна була реформувати усі сфери життя суспільства: економічну, політичну, ідеологічну, соціальну, культурну, духовну.

Можна виділити три основні етапи перебудови. На першому етапі (1985–1986 рр.) радянське керівництво займалось пошуком шляхів модернізації соціалістичного суспільства. В 1987–1988 роках почались реальні перебудовчі процеси, спроби проведення реформ в промисловості і сільському господарстві. В 1989–1991 роках почався процес політичної активізації суспільства, створення багатопартійної системи, що привело до падіння авторитету комуністичної партії та поклало кінець її монополії на владу.

Квітневий (1985) пленум ЦК КПРС проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР. Передбачалось найближчим часом подолати скорочення темпів економічного зростання, відставання вітчизняного машинобудування, яке покликане було стати базою прискореного розвитку народного господарства, розробити новий механізм господарювання, розширити матеріальні стимули виробництва, удосконалити структуру управління народним господарством. Вирішення цих задач, на думку реформаторських кіл, повинно було вивести Радянський Союз із економічної кризи та дозволити йому уже до 2000 року виробити стільки ж продукції, скільки було вироблено за попередні 70 років Радянської влади. У 1985–1986 роках було прийнято кілька постанов і законодавчих актів, в яких конкретизувались шляхи проведення реформ: дозволялось відкривати малі підприємства (кооперативи), спільні підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки.

У 1987 році почалась реформа управління економікою, яка передбачала здійснення переходу від командно-адміністративних методів господарювання до економічних, які б базувалися на демократичних засадах управління. Постановою ЦК КПРС від 17 липня 1987 року передбачалось реформування фінансового механізму, матеріально-технічного забезпечення, планування, системи ціноутворення, удосконалення діяльності республіканських органів управління, роботи банківської системи, тощо. Підприємствам надавалось більше самостійності, їх стали переводити на самоокупність та самофінансування. З конкретними результатами праці стали пов'язувати заробітну плату. Розширилась мережа кооперативів, був прийнятий Закон «Про індивідуальну трудову діяльність».

У 1989 році було зроблено спробу реформувати й аграрний сектор економіки. Приймались рішення, спрямовані на розвиток орендних відносин, сімейного підряду, акціонерних товариств. Селянам було надано право утворювати своє власне фермерське господарство, що в умовах Радянського Союзу було незвичним, радикальним заходом.

Проте, незважаючи на радикальність економічних заходів, які приймались, реформа була приречена на провал, перш за все тому, що усі ці реформи не були підкріплені продуманою кредитною, фінансовою політикою. Реформу намагались провести в умовах панування державної власності в економіці. Фактична влада зберігалася за міністерствами та чиновниками на місцях.

З великим запізненням у травні 1990 року була прийнята програма переходу до ринкової економіки, яка передбачала перехід від планової системи управління до регулювання промисловості через вільні ціни та прибуток.

Половинчасті рішення призвели до зворотного результату: замість прискореного економічного розвитку, як передбачалось, почався спад виробництва, інфляція, падіння життєвого рівня населення. З прилавків, магазинів почали зникати товари першої необхідності. Тотальний дефіцит товарів викликав регульований розподіл за списками, талонами окремих видів промислових товарів і продуктів харчування. Дефіцитними стали такі товари як пральний порошок, мило, сірники, цукор, масло і навіть хліб.

Негативну роль відіграла і непродумана «антиалкогольна» кампанія, яка привела до знищення 265 тисяч гектарів виноградників, сприяла поглибленню інфляційних процесів (країна недоотримала в бюджет близько 89 млрд. карбованців), стимулювала розвиток самогоноваріння.

Непоправної шкоди економіці України та її населенню завдала Чорнобильська катастрофа – вибух ядерного реактора на ЧАЕС 26 квітня 1986 року. Радіоактивному забрудненню піддалися Житомирська, Київська, Чернігівська області України, ряд областей Білорусії та Росії. Лише протягом перших 10 днів після катастрофи викид радіоактивних речовин в атмосферу в 15 разів перевищив сумарний викид після вибуху американської атомної бомби над Хіросімою в серпні 1945 року. Близько 135 тисяч чоловік змушені були покинути свої домівки та переселитися на більш безпечні території й починати життя заново. Із сільськогосподарського обігу було вилучено близько 190 тисяч гектарів колись родючих земель (так звана зона «відчуження»). За перші півроку витрати на ліквідацію наслідків аварії становили близько 10 млрд. доларів.

Внаслідок катастрофи різко збільшилась в Україні кількість онкологічних захворювань, особливо серед дітей. На вирішення проблем, які виникли у зв'язку з катастрофою на ЧАЕС, Україна вимушена була витратити до 20 відсотків свого валового національного прибутку, але і цього було замало. Висновки вчених невтішні: негативні наслідки вибуху в Чорнобилі ще довго будуть позначатися на здоров'ї майбутніх поколінь.

Аварія на ЧАЕС – катастрофа планетарного масштабу і для подолання її наслідків зусиль самої лише України недостатньо.