ВО "Свобода" вимагає від спікера Верховної Ради Володимира Рибака оприлюднити інформацію про національність чинних народних депутатів. Націоналісти Леонтій Мартинюк та Андрій Мохник переконані: їхня ініціатива вкрай важлива для суспільства.
Втім, пояснити прагнення дізнатись національність своїх політичних опонентів, наприклад, Ганни Герман, Петра Симоненка чи Олега Ляшка, а також політичних партнерів на кшталт Арсенія Яценюка чи Олександра Турчинова запеклі захисники національних інтересів не змогли.
Взагалі-то якісь обґрунтування все ж звучали. Є в нашому суспільстві люди, котрі їх почули і навіть прийняли для себе за основу. Проте логіки там нема, а емоційна складова здебільшого штучна, якщо не сказати – спекулятивна.
Так, коріння своєї суспільно важливої ініціативи Мартинюк&Мохник закликають шукати в страшних для України та українців роках Голодомору. Припустімо, особисто я погоджуюсь: штучно організований радянськими комуністами голод був справжнім геноцидом українців. А грузин Сталін разом із євреєм Кагановичем вирішили в такий спосіб змінити етнічний склад населення мого рідного краю. Напевне більшовики виношували навіть більше моторошних людиноненависницьких планів.
Але яку історичну справедливість поновить оприлюднення національності народних обранців, котрі приховують від своїх виборців значно важливішу інформацію: про джерело власних статків, свій бізнес, зв'язки з криміналітетом тощо? До чого тут жертви Голодомору, коли жоден із парламентаріїв ще нічого не зробив для підтримки національного виробника промислової, продуктової та інтелектуальної продукції? Мова не про гучні та правильні гасла, а про практичні законодавчі кроки.
До речі, колеги по опозиції вже почали реагувати на національно-визвольну діяльність свободівців. Зокрема, "ударівець" Володимир Курінний вже запропонував у соціальних мережах самовизначення "гобіт". А інший опозиціонер, Геннадій Москаль, пропонує на законодавчому рівні ввести адміністративну відповідальність за публічні вияви різних фобій на нетерпимостей.
Проте саме ця ініціатива зараз недоцільна. Адже її негайно використають не лише проти "Свободи", а взагалі – проти всієї опозиції регіонали з комуністами.
Будьте певні: ксенофобією та расизмом члени партії влади та їхні червоні партнери вголос обізвуть вимогу виступати в парламенті українською, тобто – державою мовою. Мартинюк&Мохник пояснюють свою ініціативу дізнатися, хто в парламенті "національна меншина", аби їхні виборці, котрі вважають себе нацменами, знали, до кого звертатися по захист їхніх прав? То після мовного закону, який, до речі, саме етнічні українці не змогли зупинити, завжди знайдуться десятки тисяч тих, хто назве себе росіянином з вимогою захистити його, представника (згідно з положеннями мовного закону) нацменшини від так званої "насильницької українізації". Це ж вони кричатимуть про другу державну мову, а свободівці своєю пильною увагою до національного походження лише зроблять подібні заклики й навіть вимоги цілком легітимними.
Не хочу ятрити болючі для національного самовизначення українців рани, але етнічне походження Віктора Ющенка не викликає сумнівів навіть у свободівця Мірошниченка. До чого призвела його бездарна зовнішня та внутрішня політика, куди завів мою країну його нарцисизм і вождізм, ми бачимо щодня протягом уже трьох років. Озираючись ще далі, майже на сто років, можемо знайти ще один яскравий приклад непрофесійної діяльності етнічного українця в першому в історії України українському уряді: низка рішень соціаліста Володимира Винниченка в 1917-1918 роках наблизила й реалізувала можливість кривавої інтервенції більшовиків в Україну та, зокрема, Київ.
При цьому я – категоричний прихильник захисту та відстоювання національних інтересів. Протягом усієї доби здобуття незалежності жоден президент і жоден уряд не могли чітко скласти перелік національних українських пріоритетів у питаннях захисту кордонів, розвитку малого та середнього бізнесу, формування середнього класу, верховенства права, інформаційної безпеки тощо. А якщо окремі депутати, до речі – етнічні українці, намагалися сформулювати й порушити хоча б частину цих питань, їх не слухали ані в перехідний період часів Кравчука, ані під час Кучмового десятиліття, а особливо ігнорували подібні проблеми Ющенко з Тимошенко. Хоча вони, кожен на своєму місці, цілком могли почати їх вирішувати. На користь як утвердження нації, так і розбудови держави.
Я далекий від того, що активісти "Свободи", вимагаючи від депутатів національної ідентифікації, наступним кроком почнуть етнічні чистки. Той, хто поширює подібну інформацію та робить подібні прогнози – провокатор. Адже саме вроджена українська толерантність не допустить погромів передусім на психологічному рівні. На відміну від тих, кого прийнято вважати агресорами, етнічні українці наділені внутрішніми гальмами. Замість виявляти, хто з якого роду-племені, свободівцям варто було б домагатися відставки Дмитра Табачника з подальшою забороною обіймати будь-які державні посади в Україні. Заодно – невтомно, раз за разом, готувати необхідні постанови та проекти, котрі скасують мовний закон. Ну, і домагатися позитивних змін у гуманітарній сфері, зокрема – її модернізації й дерадянізації. Нарешті, не припиняти боротьби за узаконений демонтаж пам'ятників Леніну, позбавлення вулиць радянських назв, ініціювати заборону діяльності комуністів…
Усі ці та інші реальні законодавчі кроки принесуть практичну користь не лише етнічним українцям, а й національним меншинам. Ставши дійсною боротьбою за права громадян жити в нормальній країні. Де комфортно всім і де поважають українців