Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

Луганський барон: як опинитися в країні без Єфремових. Арешт колишнього голови парламентської фракції Партії Регіонів може стати одним з переломних моментів української політичної історії – а може виявитися просто іміджевою акцією влади. І це залежить навіть не від того, які звинувачення будуть пред'явлені Єфремову, а тому наскільки держава готова боротися з феодалізмом.

Ні для кого не секрет, що Єфремов ніколи не був справжнім "луганським бароном". Боротьба угруповань Єфремова й Тихонова і пресинг угруповання Ландиків виявилася єдиним луганським "політичним" і економічним сюжетом останніх років, зумовила деградацію – перш за все, морально – місцевих еліт і суспільства в цілому і призвела, зрештою, до можливості окупації частини території області військами іншого самовдоволеного феодала – Володимира Путіна.

Чи самотній Єфремов у своїй ролі регіонального феодала?

І це свідоме нав'язування цілому регіону середньовіччя, його розбещення і приниження – гірше, ніж сепаратизм. Але варто задуматися над тим, самотній чи Єфремов у своїй ролі регіонального феодала. Відповідь на це питання знає сьогодні будь-який громадянин України. Більше того, всі ми усвідомлюємо, що ставка на "феодалів" – тільки своїх, проукраїнських, а не прагнуть діяти в інтересах Кремля або намагаються всидіти на двох стільцях, стала важливим аспектом збереження територіальної цілісності країни в умовах, коли наші російські сусіди вже вибирали для України труну в своєму зловісному "воєнторзі".

Але існує небезпека закріплення цієї моделі і в майбутньому. Звичайно, зараз можна все списати на війну, на необхідність збереження стабільності в ситуації, коли ворог все ще сильний і прагне до нашого знищення. Однак, якщо не замислюватися про те, в якій Україні ми хочемо жити, може вийти так, що війна закінчиться, а Україна так і залишиться пухким об'єднанням феодальних латифундій. І в цьому сенсі абсолютно не має значення, чи буде наша держава децентралізованою чи ні, не спрацює ніяка реформа місцевого самоврядування. Якщо жителі так і залишаться фактично залежні від того або іншого регіонального господаря, який буде за них домовлятися з Києвом, нічого не зміниться і ми так і залишимося в минулому.

Окупаційний режим переміг саме на територіях, де феодальні відносини були доведені до абсолюту

Повертаючись до історії з Єфремовим, давайте усвідомимо, що окупаційний режим переміг саме на територіях, де феодальні відносини були доведені до абсолюту. Індустріальна частина Луганщини і Донецький басейн так і не вибралися з радянського кошмару, в якому перші секретарі обкомів називали один одного, ніби князі, "луганський", "донецький" чи "харківський", правили своїми володіннями десятиліттями і сприймалися як повновладні господарі доль своїх співвітчизників. А Крим? Практично весь пострадянський час жителі регіону були безвольними кріпаками ворогуючих кримінальних угруповань, "мужиками" у зоні, звиклими до всевладдя "паханів" – і тому апріорі готовими повірити в будь-яку нісенітницю, не спроможними критично сприймати реальність і взяти на себе відповідальність якщо не за майбутнє власного регіону, то хоча б власного міста або селища. Яскравим прикладом такого кримського життя були нескінченні розстріли і посадки мерів "ласих" курортних міст – на ділі, звичайних бандитів. Чи Судак, опинившся разом з "людішкамі" у власності "Героя України" Дейча, закрив від кримчан і гостей міста практично всю курортну зону, по периметру якої були розставлені охоронці з кріпаків. І не дивно, що єдиною силою, готовою протистояти божевільній окупації Криму, яка не змирилася з окупацією, став кримськотатарський народ, чиї представницькі органи виявилися поза орбіти кримінальних розборок.

Українцям, якщо вони хочуть жити в країні без Єфремових, потрібно стати саме таким самоорганізованим народом – вже не народом повстань, а народом інституцій, яким ми самі могли б довіряти.