Петлюра проти євреїв? (продовження)

Того ж дня до вечора було розклеєно по місту відозву Української комендатури до населення, якому пропонувалося повідомити в комендатуру про грабіжників, які переховуються, для їхнього арешту і передачі військово-польовому суду. Аналогічна відозва розклеєна була пізніше і від імені німецької комендатури”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк.277). Початок

У добу національно-визвольних змагань, особливо в 1919–1920 роках, давня ворожість до євреїв з боку антибільшовицьких сил – як українських, так і російських – підігрівалася поширеною думкою про те, нібито всі євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Проте, на наш погляд, правильним є висновок О. Субтельного, що “більшість євреїв насправді лишалася аполі-тичною, а ті з них, хто був марксистами, схилялися до меншовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в Чека – таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об’єктом зростаючого невдоволення”. (Субтельний О. Україна. Історія. –К., 1991. –С. 317).

І це підтверджується тогочасними свідченнями з місць. Скажімо, селянство Білилівки Київської губернії, “настроєно проти большевиків і жидів, які дали багато діячів-комісарів і инш.” (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. –Оп.1. –Спр. 102. –Арк. 16).

У контексті цієї проблеми нові документи в багатьох випадках справді вказують на участь представників багатостраждального єврейського народу в органах більшовицької влади. Скажімо, такий відомий повстанський отаман, як Ангел, єврейські погроми вважав актом “помсти народної за Троцького й усіх жидів, що переповняли собою усі “Совєти” на Україні”. (Там само: Ф. 3696. –Оп. 3. –Спр. 50. –Арк. 47).

З цієї самої причини сім’я жителя Брусилова Казановича погрожувала розправитися з рідними голови місцевого більшовицького виконкому Ейдельмана (він, до речі, писав про себе: “популярность моя достигла того, что думают: не будь бы Ейдельмана, не было б коммунизма”), з вини котрого було розстріляно її главу. (ЦДАГОУ: Ф.41. –Оп. 1. –Спр. 41. –Арк. 137).

Один з тих повстанських отаманів, котрі не визнавали влади Директорії УНР, – Соколовський – основну мету свого приходу в Коростишів не приховував: знищити Совдепію. (ЦДАВОВУ: Ф.1078. –Оп.1. –Спр. 40. –Арк. 114).

Про запланований збройний виступ проскурівських більшовиків, котрі знайшли собі пристановище в середовищі місцевого єврейства, змушений визнавати й такий комуністичний автор, як З.Островський. У своєму дослідженні він, щоправда, посилаючись нібито на збіг обставин, зокрема, зазначає, що “місцеві революційні елементи, які опиралися на більшовицьки настроєні частини місцевого гарнізону, – 15-й Білгородський і 8-й Подільськй полки, – задумали підняти повстання проти влади “Директорії”. Це послужило зручним приводом до різні, яка тихцем підготовлялася ще раніше (ніяких фактів на підтвердження цього автор не наводить –В.С.). Повстання розгорілося 15 лютого рано-вранці, але через кілька годин воно було придушене. Повсталі частини під натиском переважаючих сил противника відійшли в напрямку Фельштину і до містечка Ярмолинці” (Островский З. Еврейские погромы. –С.31).

До речі, члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти УНР у Проскурів, як свідчить один із учасників, після його провалу повернулися додому “морально розбитими, вважаючи себе невільними винуватцями цього погрому”. (Алексеев И. Из воспоминаний левого эсера //Подпольная работа на Украине. –М., 1922. –С. 32).

Як правило, саме в єврейському середовищі більшовики найшвидше знаходили своїх послі-довників. Так, 2 березня 1919 року Міністру внутрішніх справ УНР було повідомлено, що в Бердичеві все жидівське населення озброєне. Крім самопалів, рушниць та холодної зброї, вони мають також кулемети. Під виглядом домової охорони населення цілими куренями робить збройні вправи в місті. (ЦДАВОВУ: Ф. 1092. – Оп.5. –Спр. 9. –Арк. 1).

Ось чому пропонувалось розформувати згадану самооборону, “беручи на увагу недоброзичливість відношення місцевого населення до Української влади”. (Там само. –Арк. 1).

У листі з Катеринослава, відправленому в ре-дакцію “Известий ВЦИК” у квітні 1920 р., вказувалося, зокрема, ще на один з прийомів для розпалювання місцевими більшовиками антисемітизму: “Авторы провокаторских приказов о воспрещении колокольного звона и воспрещении христианского богослужения без разрешения еврея – служащего отдела управления… остаются членами партии и занимают ответственные должности”. (ЦДАГОУ. Ф. 1. –Оп. 20. –Спр. 130. –Арк. 191).

Одним з найганебніших видів єврейських погромів в Україні, яким широко користувалися більшовики для узурпації влади, зміцнення своєї фінансової системи, було захоплення єврейських заручників з метою грошового викупу. З документа, нині вже опублікованого, читачі можуть бачити, як саме чинили вони це в провінційному Гайсині на Поділлі: якщо місцева “буржуазія” не внесе у визначений час мільйон карбованців, то перші два зі списку заручників будуть розстріляні. (ЦДАГОУ: Ф. 41. –Оп.1. –Спр. 30. – Арк. 9).

Але заручники з числа єврейських жителів більшовиками бралися не тільки для того, щоб одержати винагороду на місці, досить часто виконавці планів Леніна–Троцького забирали з собою нещасних, відступаючи. Тоді становище останніх було ще страшнішим, оскільки шантаж ось таких “революціонерів” досягав апогею. Як правило, до врятування таких закладників, серед яких значну частину становили саме євреї, підключався й Український Червоний Хрест. (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. –Оп. 2. –Спр. 342. –Арк. 2–3).

Подібні прийоми погромництва єврейського населення широко переймали й частини Добровольчої армії генерала Денікіна, що стверджується також друкованим документом. Крім того, багато про що промовляє і лист російських громадських організацій Харкова до єврейської громади цього міста: якщо ви за “единую и неделимую”, то можете сподіватися на краще… (ЦДАВОВУ: Ф. 4. –Оп. 1. –Спр. 758. –Арк. 143–144).

А якщо ні? Денікінці, котрі чинили в Україні найстрашніші за розмахом єврейські погроми, також прикривали свої злочини участю євреїв у більшовицькому русі. Подібне виправдання мали й польські війська, які громили євреїв на нашій землі.

Але це спрощений підхід, бо перебування в більшовицьких органах і армії навіть досить значної кількості євреїв не є виправданням злочину проти цілого народу. Хоча з цим треба рахуватися, зважаючи на рівень цивілізованості маси в екстремальних ситуаціях.

І тут треба погодитися з А.Марголіним, котрий ще 1923 року застерігав, що необхідно бути обережним з узагальненнями: “Подібно до того, як ми, євреї, правдиво знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за гидотні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право відректися від своїх покидьків, що заплямували себе погромними злочинами. Хай серед українського народу є 200, 300, 500 тисяч злодіїв-погромників, але цього не можна поширювати на інші 30 з лишнім мільйонів корінного українського населення. І коли ми говоримо: “всі українці – погромники”, ми уподібнюємось до тих, хто стверджує, що “всі євреї – більшовики”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 320–321).

Зрештою, самі євреї усвідомлювали жахливість більшовицького режиму. Скажімо, президія Київської єврейської общини, як тільки місто було звільнене від більшовиків, звернулася до представників своєї нації з інформацією про звірства диктатури послідовників Леніна.

У цьому документі, зокрема, зазначалося, що “не було жодного куточка приватного життя і жодної галузі суспільних інтересів – економічних чи культурних, національних чи релігійних, які би не відчули на собі важкої руки більшовицьких диктаторів. У сліпій злобі вони накинулися на єврейські національні установи… З глибокою національною скорботою єврейська община констатує, що певна купка єврейських більшовиків під час терору, спрямованого проти єврейського життя, не посоромились знущатися з єврейських громадських діячів, застосовуючи до них середньовічні засоби насилля…” (ДАКО: Ф. 3050. –Оп. 1. –Спр. 37. –Арк. 58).

І хоч, продовжує А. Марголін, “і тепер здригаєшся при згадці про мученицький шлях, пройдений єврейським народом останніми роками, як би не наповнювалася всякий раз душа обуренням на адресу катів і вбивць, треба утриматися до пори до часу від доволі небезпечних узагальнень і огульних звинувачень на адресу українського народу чи на адресу його вождів і представників. Тоді і ми, євреї, збережемо за собою право вимагати від інших народів, аби вони не узагальнювали звірств і жорстокостей окремих євреїв-комісарів і не перекладали на все єврейство відповідальності за те, в чому винна лише незначна його частина.

Коли ж відновляться нормальні умови життя, коли знову почне працювати судовий апарат з усіма гарантіями правосуддя, тоді не буде пощади з боку старих і випробуваних борців за правду тим, хто воістину заплямував свої руки кров’ю погромів, чи прямою участю в них, чи підбурюванням і явним співчуттям. Тоді тільки, у всеозброєнні фактів, і не з-за рогу, а лицем до лиця з ворогом і противником, можна буде, нарешті, повністю розібратися в усіх деталях погромів, їх справжньому походженні й відмежувати винних від невинних”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 337–338).

Однією з причин погромництва з боку українців було й несприйняття значною частиною єврейства ідеї українського державотворення. З цього приводу І. Чериковер змушений був визнати: “Треба признатися, що українська ідея, незважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в глибину єврейського населення. Поряд з партіями існував ще просто обиватель, який мав до україської справи певну недовіру, в кращому випадку байдужість. Це ставлення виражалося не тільки в підсміюванні над українською мовою і вивіскою, на українізацію він відповідав пасивним спротивом. Єврейський обиватель боявся українства, воно було йому чуже в той час, коли в російську державу і в російську культуру він, незважаючи на всі останні потрясіння, вірив”. (Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. –С. 115).

Але такому ставленню єврейства до творення української державості є пояснення.

Надто глибоко ще сидить у народах колишньої Російської імперії рабське почуття, писав згаданий А. Марголін. Всяке милостиве слово барина ціниться більше, ніж щирі заяви справжніх демократів, закарбувавших служіння пригніченому народу не генеральськими еполетами, а сидінням у тюрмах і скромним непретензійним особистим життям інтелігента-трудівника. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 318–319).

Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, писав С. Гольдельман, “то росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920. –Мюнхен–Париж–Єрусалим, 1967. –С. 135).

І якщо провідники єврейських політичних партій як представники свого народу в Центральній Раді потім голосували за її III Універсал, яким проголошувалася автономна Українська Народна Республіка в федеративному зв’язку з Росією (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. –К., 1996. –Т.1. –С. 397), то таку їхню позицію підтримали не скрізь. Наприклад, євреї містечка Смотрича на Поділлі 25 грудня 1917 року заявили протест проти участі Моше Зільберфарба в роботі Центральної Ради, винісши ось таку резолюцію: “Ми, євреї Смотрича, вважаємо, що в заходах по влаштуванню єврейського національного і культурного життя як у Великій Російській республіці, так і Республіці Українській (євреї) можуть виходити тільки від Всеросійського єврейського з’їзду”. (ЦДАВОВУ: Ф.2592. –Оп. 4. –Спр.2. –Арк.4).

Гнітюче враження на українство справила позиція євреїв, котрі в Центральній Раді не проголосували за самостійність України, хоч українці погодилися на тому, що ще до проголошення самостійності буде прийнятий закон про національно-персональну автономію для меншостей”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 52).

Українці свого слова дотримали, і ще до того, як ІV Універсал поставили на порядок денний, Закон про автономію для меншин був одностайно ухвалений.

Але коли дійшло до схвалення Акта про державну незалежність України, “росіяни підняли руки проти (ці “росіяни” були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського “Бунду”, решта ж жидівських національних представників утрималися від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання)”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 53).

Звичайно, інформація про таку поведінку єврейських лідерів поширювалася в українському суспільстві, як і несприйняття значними масами єврейства законної влади, що її репрезентувала Українська Народна Республіка.

Очевидець тих подій П. Карпов з цього приводу вказував:”Ліві єврейські круги недвозначно схилилися в сторону большовиків, де верховодив під знаком єврейської звізди новий єврейський Мессія Троцький. Панюдеїзм та інтернаціоналізм в розумінню тодішньої єврейської політичної ідеольогії – були не синонімами – були зорею визволення розсіяного по всій землі єврейства. Перзональна автономія єврейського населення України, проголошена Ц. Радою, небагато приєднала з-поміж євреїв до української ідеї.

Коли прийшов гетьман, праві єврейські кола, які були приклонниками режіму кн. Львова та Керенського, перейшли без застережень в гетьманський табор – робили з німцями та австрійцями знамениті інтереси, а ліві проводили большовицьку "rridentу”: і одні, і другі єврейські кола ставились до питання української самостійности негативно та по-своєму пособляли будуванню "єдіної нєдєлімої". Україна може бути щонайбільше федеративною – так говорили знакомі євреї”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1.–Спр.102. –Арк.19).

Більше того, була активна участь частини євреїв у збройних виступах проти влади УНР з метою її повалення, як це мало місце в багатьох населених пунктах України, зокрема в Проскурові в лютому 1919 року.

Свідок проскурівської трагедії – підполковник Михайло Шадрин писав з цього приводу: ”Жиди, підготовляючи переворот, приєднали до повстання Проскурівську залогу, котра складалася з покликаних по мобілізації після повалення гетьмана бувших солдат розваленої російської армії, ще перейнятих духом революції грабіжництва, сваволі та мітингування. Натурально, що цей елемент, до остатку розложений жидами від того часу, як приєднався до повстання і позбувся своїх старшин, а з тим і решток дисципліни, по-чав уявляти із себе банду, здібну лише до погромів та різні безоружного населення. А тому і цілком ясно, що ця банда, котру вабила до повстання, головним чином, надія пограбувати буржуїв, побачивши, що повстання не вдалося, що повороту до полків немає і все одно прийдеться тікати додому, почала різати та грабувати жидів, аби винагородити себе й помститися за обмануті надії.

Повстання було – це факт, котрого заперечувати ніхто не може. Але є фактом незаперечним й те, що те, що споткало жидівське населення по невдалім повстанню, напевно б споткало християнське, особливо інтелігентське і військове населення Проскуріва (буржуїв, неприхильних до комуни), якщо за 2 дні до повстання не прийшов би до Проскуріва вірний УНР гайдамацький курінь і повстання вдалося.

Всі на Вкраїні пам”ятають жахливі дні захоплення Київа в кінці січня 1918 року черво-ними бандами Муравйова й Ремньова. Дні, в котрі на чолі майже цілого Уряду в Київі стояли самі жиди і коли було замордовано одних тільки офіцерів 2447 чоловік. Жиди тоді у значній мірі причинилися до цієї жахливої бойні, особливо з матросами, розстрілюючи безоружних, хворих, тяжко ранених і глибоких стариків. Навіть зі шпиталів витягалися нещастні жертви на поталу розбурханих червоних банд і жидівства. Жидки-крамарі давали червоним бандитам адреси мешкаючих у сусідніх домах офіцерів й особисто помагали їх мордувати. А одна тільки знаменита жидівка Євгенія Бош чого була варта тоді зі своїми прибічниками – катами-жидами… Тільки одної її жертви нараховуються сотками, а таких оправців було і є межи жидами багато. С певністю можу сказати, що така доля випала б на Проскурів та инші міста, якщо повстання і дальший плян його вдалися б”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2.–Спр.373. –Арк.13-14).

Підполковник Шадрин знав, що писав. Після повернення українських військ до Могилів-Польського, свідчив уже згадуваний П. Карпов, “розказували мені тамошні українці, що більшовитська "чрезвичайка” в страшний спосіб знущалася над українцями. "Чрезвичайка” розстрілювала щоночі цілу масу людей, розуміється українців, а також тих, що служили в денікінській армії; трупи кидали в Дністер. Щодня можна було бачити над Дністром калюжі крови та бачити задержані о скелі берегів людські трупи. Цивільна людність, приведена до крайности, розбила тюрму та звільнила всіх заарештованих. Ця "чрезвичайка” складалася з самих євреїв.

Тоді-то розстріляли большовики велике число галицьких старшин. В Могильові–Под. між инчим були розстріляні четар Буцура і пор. Іванович, а в Одесі, Вінниці та Жмеринці справили большовики галицьким українцям щось більше як різню”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.27–27 зв.).

З огляду на вищенаведене, м’яко кажучи, дивним видається твердження Ю. Фінкельштейна про те, що “євреї в усі часи підтримували законну владу енергійніше, ніж руйнували її”. (Финкельштейн Ю. …За дела рук своих. –С. 53).

Хіба бачимо таку лояльність єврейства в Проскурові напередодні 15 лютого 1919 року? Якщо уважно ознайомитися з доповіддю А. Гілерсона (ДАХм.О: Ф. 1684. –Оп.1. –Спр. 7. – Арк. 1–24), то переконаємося, що тамтешні євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець Йоффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, законної влади на той час в Україні (до речі, затвердженої за учас-тю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова.

А чому ж керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шенкман, що заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодиться бути зв’язуючою ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ж ця квартальна охорона (складалася з євреїв) арештувала представника законної влади – полковника Ківерчука?

Зрештою, чому ці факти замовчує Ю. Фінкельштейн, присвятивши проскурівському погрому чимало місця?

Не відповідає дійсності й твердження про те, що отаман Семесенко після проскурівського погрому був “дуже приязно” прийнятий Петлюрою. Подібного не могло бути, оскільки Петлюра видав наказ про арешт Семесенка. Оскільки Семесенко втік до Галичини, то там його арештували лише 12 травня 1919 року, і він сидів у Кам”янецькій тюрмі до катастрофи фронту в листопаді 1919 року. В травні 1920 року його вдруге арештували й розстріляли. (Трагедія двох народів. –Прага–Київ, 1928. –С.56).

Необізнаність з документами підводить і ще досить молодого дослідника Я. Тинченка, котрий чомусь твердить, що бригада Семесенка в березні 1919 року “стала носити його (Петлюри – В.С.) ім”я, дане як подяка за ліквідацію повстання на Поділлі” (Киевские ведомости. –1999. –17 лютого).

Якби цей майбутній історик бачив накази самого Семесенка, то він пересвідчився б: брига-да носила ім”я Петлюри ще задовго до 15 лютого 1919 року. (ІЄД: Ф. Чериковера. –Спр.202. –Арк. 17923–17924).

До речі, підполковник Шадрин, викладаючи події в Проскурові як свідок, зазначає, що “різню закидають гайдамакам, котрі підлягали й були вірні Українській владі, але й самі пристрас-ні обвинувателі стверджують, як ствердили це і всі слідчі комісії, що гайдамаки не грабували. Між тим усі помешкання на зазначених мною вулицях були цілком ограбовані, крім того, більшість навіть жіночих трупів в одній білизні та в ліжках під перинами. Чи задумався хто з тих, що обвинувачує у цім погромі та різні військо УНР, також над тим, що якому б не було воякові непотрібні жіночі спідниці та инше убрання, албо халат чи штани зі старого 80-літнього жида, і якщо трупи були в білизні та в ліжках, то очевидно, їх забито вночі. А раз зроблено вночі, то це вчинок когось иншого, не гайдамаків, котрі вже в той час спали у своїх вагонах. Ясно, що того, когось иншого не користно було виявляти для тих, хто бажав сплямувати перед цілим світом Уряд і військо УНР, а виставити несчасного безвинного жертвою жидівства, котре підняло меч, який силою обставин обернувся на голову того ж самого жидівства”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк.12–13).

Дуже часто траплялися випадки, пише А.Дегтярьов, коли єврейське населення обстрілювало тили армії УНР, що викликало велике обурення її вояків і не раз могло потягнути за собою погроми, якби не зусилля командного складу, наприклад, Запорізької дивізії, як це проявилося в містечках Лучинці, Лучинчики, а також у Могилів-Подільську та Ямполі. (Там само. –Арк.278).

Цей же свідок наводить й інші непривабливі факти ставлення окремих євреїв до української влади та її армії. Наприклад, постачальники Розенберг (Полтава) і Фішлер (Катеринослав) у 1918-1919 роках забезпечували одночасно українську й німецьку армії вівсом та ячменем. Але тільки у фуражі, призначеному для українських військових частин, виявилися залізні ошурки, внаслідок чого загинуло багато коней.

Навівши ці факти, начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії А. Дегтярьов додає: ”Абсолютно іншу картину представляли стосунки євреїв до більшовиків, не кажучи вже про зустрічі євреями більшовиків з хлібом і сіллю, все було до послуг червоноармійців, починаючи з квартир і закінчуючи одягом, взуттям і продуктами…

Що стосується ставлення єврейського насе-лення до українських військ, то численні факти підтверджують, що це ставлення, завжди було ворожим; особливо це було помітно при відведенні квартир, коли навіть по реквізиції важко було одержати приміщення для офіцерського персоналу в квартирі єврея; в цьому випадку євреї вдавалися до найрізноманітніших хитрувань, як-то: симулювали заразні хвороби, що звичайно підтверджував лікар-єврей, або запирали вільні кімнати, заявляючи, що такі зайняті і що власник випадково виїхав лише на кілька днів”. (Там само. –Арк.277–278).

І це тим болючіше, оскільки з самого початку українського державницького будівництва в 1917 році проблема єврейської меншини враховувалася постійно. Як тільки було організовано Генеральний Секретаріат як виконавчий орган Центральної Ради, в його складі одразу ж формується віце-секретарство жидівських справ, яке очолив Моше Зільберфарб.

У “Декларації” жидівського віце-секретаря, оголошеній ним 1 жовтня 1917 року, було заяв-лено, що це є визнанням національних вимог, “прагненням ширших жидівських народних верств до національної автономії… Створений окремий віце-секретаріат для жидівських справ на чолі з віце-секретарем, якому надані в рамках жидівських прав права генерального секретаря. У віце-секретаріаті жидівське населення України дістало орган державної влади, обов’язком якого було стояти на сторожі членів жидівської нації і захищати її проти будь-яких юридичних чи фактичних обмежень їх громадянських і політичних прав; віце-секретаріат має упорядкувати, на основі свободи і демократії, внутрішнє життя жидівської нації, її існуючі установи й творити нові для задоволення нових, зростаючих національних потреб”. (Цит. за: Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 57).

За словами С. Гольдельмана, ця національна автономія “промайнула на обрії жидівського життя як блискуча комета”. (Там само. –С. 134).

По суті, це було першим активним кроком до відродження повнокровного єврейського життя. І саме завдяки цьому світове єврейство одержало певний досвід державотворчості, що зміцнило його сподівання й упевненість у відродженні власної держави.

Єврейський діяч в уряді УНР С. Гольдельман, закликаючи в 1919 році євреїв простягнути руку українському народові, писав, що для усунення протиєврейських настроїв з боку євреїв має бути “пропаганда фактами, самим життям, а не лише словом чи друком. І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, “Просвіт” на селах і містечках, та маса, що на неї спирається українська інтелігенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кіл до українського відродження, – важко буде побороти історичне, антисемітизмом вигодоване недовір’я до нас”. (Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за час революції. – Відень, 1921. –С. 34).

Справді, треба враховувати, що “євреї ввійшли до складу російської держави головним чином з приєднанням Польщі, в якій ці пришельці приссалися в якості хвороботворного паразита і багато сприяли загибелі цієї нещасної держави”. (Кременской Н.Е. Путь к решению еврейского вопроса. –Харьков, 1906. –С.4).

На думку цього автора, жодна єврейська скарга в Росії не може бути справедливою, оскільки ця нація опинилася в її складі без території. А тому, мовляв, цілком правий Б. Юзефович, котрий визначив їхнє місце в Російській імперії: “Бездомним євреям, котрі не уміли створити собі самостійної батьківщини, належить у цій обширній державній будівлі лише другорядна роль квартиронаймачів з обмеженими правами користування, на визначених умовах, з влаштованим і міцним дахом, під захистом якого вони могли б переховуватися від стихійних незгод і бід, але без усякого права на участь майном, яке їм ніколи не належало”. (Там само. –С.5–6).

З комплексного аналізу подій того часу випливає й ще одна вірогідна причина неприхильності євреїв до утвердження самостійної України. Серед світових провідників сіонізму, котрі були вихідцями з Польщі, в той час народилася ідея, аби єврейську державу будувати не в Палестині, а в Європі. За їхнім задумом, “могла то бути самостійна жидівська або польсько-жидівська держава. І в їх інтересі лежало, аби східний кордон Польщі був на Бугу, або обіймав усю східну територію Речі Посполитої перед першим поділом”. (Сzubynski A. Walka o granicach wschodnie Polski w latach 1918–1921. –Opole, 1993. –S. 55).

Сіоністи спробували пошукати підтримки у Англії і Сполучених Штатів для повернення відроджуваній Польщі всіх забраних у неї земель під час поділів у ХVIII ст. Але зробили це вони лише тоді, коли отримали від різних об’єднань, на яких опирався Польський Національний Комітет, запевнення, що “на тих землях жидівська мова буде разом з польською визнана другою державною, і в усіх адміністративних установах жиди одержать половину вищих урядових посад”. (Ibid. –S.55–56).

Навіть попередньою умовою переговорів члена Центру сіоністського руху з США, який спеціально приїхав до Варшави, “мала бути згода на постулат сіоністів у справі утворення жидівської держави. Бо ідея жидівської держави в Палестині була туманно віддаленою. Не уявлявся спосіб стягнення жидів з цілого світу до Палестини. Була то важка справа. Тим часом на просторі Східної Європи жиди жили на місці. Були там влаштовані”. (Ibid. –S.55–56).

Ворогам нашої державності не до вподоби було порозуміння між українцями й євреями в час становлення Української Народної Республіки, зокрема на початку 1919 року. Щоб перешкодити зближенню наших двох народів, організовуються єврейські погроми, до участі в яких втягується й неосвічена українська маса.

Але, незважаючи на ці провокації, передові діячі єврейського руху намагалися підтримувати владу УНР, ділили з нею ті труднощі, що випали на її долю в пору становлення незалежної державності. Свідчення цього – лист Київського комітету Єврейської Соціал-Демократичної Робітничої партії “Поале-Ціон” про бажання взяти участь у жалобних урочистостях під час похорону січових стрільців, що загинули “за Українську Революцію”. (ЦДАГОУ: Ф. 41. –Оп.1. –Спр. 166. Арк. 10).

Ті документи, які досі були приховані від дослідників, переконливо засвідчують, що передові провідники єврейського руху постійно контактували з Урядом Симона Петлюри, однозначно заявляючи Голові Директорії та Головному Отаману військ УНР про підтримку українських національно-визвольних змагань. І переконливим підтвердженням цьому є звіт єврейських діячів про зустріч з Петлюрою 17 липня 1919 року. (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 18а. –Арк. 5–9).

Очевидно, саме цей зміст пропонованого увазі читачів документа й змусив комуністичних ідеологів заховати його в потаємні схрони, бо за таких умов було легше перекласти відповідальність на Петлюру не тільки за ті погроми, які чинили на території України білогвардійці, поляки, румуни, а й самі більшовики. Зрозуміло, що й повідомлення голови Теопофільської управи на Поділлі про більшовицький погром також мало переховуватися в таємних архівах. (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 22. –Арк. 3).

Маємо сьогодні розставити всі акценти і щодо погромництва євреїв з боку української отаманії.

Необхідно відзначити у зв’язку з цим, що “серед повстанських отаманів найбільші раніше були большевицькими командирами, а потім повстали проти комуно-большевизму, хоч при цьому вони були й проти Української Держави та проти москалів-монархістів (білогвардійців), – наприклад отаман Григоріїв, і за ним найбільше йшла українська селянська маса. З самих початків вони були тими, які допомогли комуністам творити збройну силу, але коли ближче, то стали проти комуно-большевизму, бо вважали його “жидівською владою”, а не владою селян і робітників і не владою з інтернаціональним світоглядом”. (Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 199).

Не може Симон Петлюра нести відповідальність за вчинені погроми відділами отамана Григор’єва, котрий до травня 1919 року перебував у складі більшовицьких військ, потім виступив проти радянської влади і, за словами Л. Троцького, “об’єднав навколо себе вином і брехливими обіцянками найтемнішу частину солдатської маси і штовхає її нині на погроми, поножовщину і грабежі” (Поезд Троцкого // Военно-исторический журнал (Москва). –1990. –Ч. 12. –С.48).

Подібно поводився й отаман Струк: зрадив Петлюру, перейшовши до більшовиків, потім постав проти них, а згодом опинився в Добровольчій Армії. (ДАХО: Ф. Р.–5371. –Оп.1. – Спр. 4. –Арк. 4).

На здеморалізування молодої української армії, що складалася частково з регулярних військ, а частково з повстанців, засвідчує П. Карпов, призначили російські більшовики великі гроші. Хмара агітаторів, переважно євреїв, залила Україну. Головним аргументом у їхніх руках була та обставина, що Антанта (французи) висадила в Одесі свій десант. Скрізь по Україні лунало: ”Здихались ми австрійців та німців, а тут вже новий союзник лізе в нашу хату, щоб розбивати народ та грабувати нашу землю. Ще прийдуть до нас дикі чорні африканці – мурини та азіяти-індійці, а може навіть японці, які вже досить винищили народу в японсько-рос. війні. Нехай краще нашими союзниками будуть рос. большовики; а агітатори досипали: ”Помните, братцы, что вы з русскими із одного котелка кушали. Нужно жить вместе”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк. 21–21 зв.).

У такі частини, які формувалися новою владою, більшовики засилали своїх агентів, які мали завдання розкладати їх. Так, у телеграмі від 1 січня 1919 року міністр внутрішніх справ УНР повідомляв, що в Золотоніському повіті та місті стоять добровольчі сотні під командою Богунського. Він і козаки “одверто ведуть агітацію за владу Совітів. Селянство повіту не бажає цього, військо ж вносить замість порядку повне безладдя. Воно попризначало волосних комендантів і комісарів, які втручаються в діяльність волосних земств, не дозволяючи виконувати розпоряджень влади”. (Там само: Ф. 1092. –Оп.2. –Спр. 22. – Арк.11).

У зв’язку з цим адресувалося звернення до військового міністра УНР, “аби ці сотні були ви-ведені в самому найближчому часі з м.Золотоноші і повіту”. (Там само. –Арк. 11).

Коли ж такі частини вдавалося роззброїти, їхній особовий склад поповнював лави бандитського елементу. Наприклад, 6 лютого 1919 року на Балту напала банда з числа козаків роззброєного Балтського полку на чолі з колишнім своїм командиром Ляшевичем. Бандити оточили приватне помешкання повіткомісара Уряду УНР Сікорського, котрий, не бажаючи здатися їм живим, застрілився.

Наступного дня з Бирзули прибув Янівський курінь, котрий очистив місто від банди. Водночас, одержавши повідомлення про те, що місцеві євреї були причетними до авантюри Ляшевича, курінь також “пошарпав жидків”. (Там само. –Спр.11. –Арк. 11).

Самозвані повстанці, користуючись відсутністю на той час організованої на місцях влади УНР, чинили різні бешкети. Скажімо, отаман Сокирко накладав на гайсинських євреїв “штрафи за усякий гак, який є в стінах будинку без видимої потреби”. (Там само. –Спр. 21. –Арк.18 зв.).

Наслідки стихійної отаманії влучно передбачали в березні 1919 року власті Гайсина після “вільностей” Сокирка: “Коли й ще й подекуди на Україні такі отамани водяться, то не дивно, що ми дійшли майже до повного державного банкротцтва… Таке його поводження і вчинки діскредітують не тільки сучасну владу, але й самий український рух, розвалюють зусилля творчої частини українського громадянства збудувати лад і спокій на знесиленій Україні”. (Там само. – Арк. 19).

Зокрема, яскравим прикладом ось такої трансформації більшовицької армії у повстанську є формування Махна, за дії яких уряд Петлюри не може нести абсолютно ніякої відповідальності, зокрема про вчинений ними погром у Катеринославі в грудні 1919 року. (ДАХО: Ф. Р-5371. – Оп. 1. –Спр.2. –Арк. 98).

Саме тоді , коли відбувався губернський з”їзд у цьому місті, підступив Махно несподівано під Катеринослав і почав його бомбардувати. Куплений російськими комуністами, пише П. Карпов, командир української артилерії сотник Мартиненко передався з своєю командою, обманувши підлеглих йому старшин та козаків, враз з 18 гарматами Махну, внаслідок чого цьому страшному анархістові по чотириденній тяжкій боротьбі з українськими військами вдалось зайняти в грудні 1918 р. майже весь Катеринослав. У руках українців залишилася тільки частина міста з потьомкінським парком, архієрейським собором і сімферопольськими касарнями. Махно проголосив "Комісародержавіє”, причому головою комісарів став єврей Хавський, комісаром війни – батько Махно, комісаром артилерії – зрадник Мартиненко, всі інші комісари були здебільшого євреї.

Місто перебувало під владою батька Махна не довше як 10 годин, і за цей короткий час встиг Махно знищити всі українські інституції, розбив гарматним вогнем книгарню "Україна”, пограбував усі кооперативи й банки, залізничну касу, забрав усе майно з місцевих фабрик, гроші зі всіх інституцій, призначені для "товарищей рабочих”, причому делегації робітників заявили, що їм "деньги не нужные”. У губернській в”язниці розстріляли махновці багато арештованих, між іншими – товариша прокурора окружного суду Авер'янова, полк. Косовського, який, боячись смерті від рук місцевих комуністів та анархістів, що йому погрожували нею, просив українські військові власті, щоб його переховали в тюрмі. Сам Махно, навідуючись у тюрму на вид помасакрованих трупів арештантів, сказав:”Это зверство”. А, одначе, в місті за його наказом розстріляно “буржуїв”, порозбивано і пограбовано майже всі крамниці, повибивано в будинках майже всі вікна. Тільки за кілька годин "Комісародержавія” принесли місту 3.000.000 рублів збитків.

Українці, одержавши підмогу, розбили Махна вщент. Ціла 20.000 банда Махна, маючи відрізану дорогу, потонула в Дніпрі. Сам Махно, поранений у руку, ледве встиг утекти на автомобілі.

Після розгрому батька Махна, здавалося, що навіть місцеві жидівські комуністи та анархісти погодилися з тим, що владу Директорії не так легко скинути. В місті настав спокій і порядок, з одним тільки був клопіт, а саме: місцеве населення мало дуже багато зброї, якої не відібрали австрійці. Крім того, російський провокатор – прокурор окружного суду Бистров, використавши розпорядок Директорії про звільнення політичних арештантів, випустив з тюрми всіх кримінальних злочинців, щоб спричинити в місті розбої та грабежі, а тим самим довести, що українці не здібні порядкувати, а порядок такий може дати населенню генерал Денікін, який, загніздившись на Дону, Кубані і в Криму, зайнявши частину української території в районі Маріуполя і Луганська, упокорював шибеницями, розстрілами та грабежами в ім”я "єдіної і нєдєлімої” український народ.

У місті стали траплятися грабежі, убито одного з кращих лікарів – єврея.

Директорія, намагаючись утримати порядок, привернула наново знесену в Україні ІІІ Універсалом кару смерті за грабежі, розбій, підпал, умисне вбивство, збройний напад, за агітацію проти УНР та інші подібні злочини, що оголошено в цілій державі та в армії, в якій розпорядженням Головного Отамана від 4 і 14 грудня 1918 року і наказом командира військ Лівобережної України отамана Болбачана з дня 23 грудня 1918 року запроваджено військово-польові суди.

Здавалося, що й євреї позбавились свого негативного ставлення до УНР і готові були взятися за справу повного визволення України, але непорозуміння в складі Директорії між Петлюрою, який був категоричним ворогом російських комуністів, бажаючи зблизитись з Антантою, та Винниченком, який був у згоді з російськими совітами, відштовхнуло їх до нейтральної позиції. Меншовики-євреї йшли у згоді з українцями, так що євреї займали навіть видніші посади в українській армії, приміром, юрисконсультом штабу республіканських військ у Катеринославі був адвокат Гризов, єврей.

У місті Катеринославі та по цілій Україні українські військові та цивільні власті дозволили зорганізовувати озброєні єврейські дружини, які мали бути помічні в підтриманні публічного порядку. Єврейські самаритянки та лікарі лікували українських поранених козаків. У похоронах полеглих у бою з Махном старшин та козаків взяли участь також представники єврейських організацій, а єврейські буржуазні кола запропонували штабові на утримання родин полеглих козаків та старшин значну квоту, але українці цього дару не прийняли, мотивуючи тим, що Україна сама зможе задовольнити цю потребу. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.19зв.–21).

Представникам законної влади, які просувалися за військом УНР, доводилося констатувати те спустошення, що заполонило Україну і падало важким тягарем на її подальшу долю:

“17 (серпня 1919 року – В.С.) – прибули до м. Прилук. Містечко пограбовано. Жиди надзвичайно залякані”. (Там само: Ф. 2592. –Оп.1. – Спр. 102. –Арк. 15).

У містечку Самгородку “жиди розбіглися від нападів повстанців Соколовського. Багато забито жидів і розграбовано все містечко. Жиди терорізіровані”. (Там само. –Арк.15).

“… 19 серпня приїхали до Біліловки. Містечко мертве, пограбоване, терорізоване як большевиками, так і повстанцями. Є забиті жиди. Жидівство поставилося до нас прихильно. Випадків грабунків не було. Краще поставилось селянство, яке діяльну участь брало в боротьбі з большевиками.

20 серпня. м. Біліловка. Рано о 10 год. приїхав Петлюра, Головний Отаман, якого зустрічав штаб групи, представники селян і жидів. Багато населення прийшло подивитися на свого визволителя від большевицького ярма…” (Там само. –Арк. 15 зв.).

Факти свідчать: саме Симон Петлюра гасив той антисемітизм, який народжувався в широких масах через активну участь євреїв у більшовицькому русі. Скажімо, А. Дегтярьов стверджував: “С. В. Петлюра особисто при мені дякував начальнику Запорізької дивізії Гулому й командиру бригади Литвиненку за вжиття заходів проти погромів євреїв, що готувалися в Лучинці та Лучинчику, за стрільбу євреїв по тилах загонів; причому С. В. Петлюра при мені висловив думку, що наявність навіть одного грабежу може потягнути за собою погром, а тому просив звернути увагу на це і вжити в таких випадках найрішучіші заходи – “може нам колись жиди допоможуть грішми збудувати Україну”. Наслідком такого впливу з боку С. В. Петлюри на командний склад у 1-й Запорізькій дивізії, де я був начальником штабу, було 5 випадків розстрілу за грабіж у травні, червні і липні 1920 р.”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк. 278).

Тому з приводу критики Винниченка на адресу Петлюри за нібито бездіяльність останнього в боротьбі з погромниками, можна відповісти словами А. Марголіна: “Якщо Винниченко вважав, що треба виступити з рішучими заходами, то він як Голова Директорії міг в усякому разі зробити в своїй ділянці дуже багато. Він міг виступити з декларацією такого змісту, який він вважає доцільним. Він міг поставити в ультимативній формі вимогу Петлюрі, котрий стояв на чолі армії, про найбезпощаднішу боротьбу з погромами, міг всенародно, друковано відмежуватися від розгубленої бездіяльності, проявленої вождями армії в перші місяці погромної епохи. Але він цього не зробив. Уже в лютому 1919 року він вийшов зі складу Директорії. І до всього наступного періоду він підходить з строгішими вимогами, ніж до часу свого перебування при владі”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 333–334).

А коли йдеться про 1920 рік, то в цей час з боку Уряду Петлюри вживалися ще більш рішучі заходи проти єврейських погромів і незаконних реквізицій у населення взагалі. На деякі з них, зокрема, вказує в своїй книзі Арнольд Марголін.

Так, у наказах по волинській групі військ від 28 лютого і 12 березня командуючий армією Омелянович-Павленко і командир групи отаман Никонів таврують негідників, котрі ганьблять військо самочинними обшуками і вилученнями худоби у селян та майна у мирного населення. Ці накази погрожують смертною карою за грабежі.

28 квітня той же отаман Никонів призначає засідання надзвичайного військового суду для розгляду справи про пограбування аптеки Шейфеля на Херсонщині.

23 липня Омелянович-Павленко, начальник штабу Липко і полковник Ткачук видають наказ про призначення особливих комендантів по боротьбі з грабежами та погромами. У наказі пропонується негайно припиняти безлад шляхом розстрілу грабіжників на місці злочину.

Таке ж розпорядження про розстріл грабіжників є і в наказі по 2-й Волинській стрілецькій дивізії від 25 жовтня за підписом її командира Загродського. (Там само. –С. 286–287).

Згідно з заявами генерала Омеляновича-Павленка, міністра єврейських справ УНР Пінхоса Красного й багатьох інших осіб, котрі заслуговують на повну довіру, пише А. Марголін, “відбулося багато ідентичних випадків розстрілів на місці винних у погромах і вбивствах. Точно так відбувся ряд ідентичних вироків надзвичайних військових судів про розстріл грабіжників і погромників”. (Там само. –С. 287).

На території влади Директорії мали місце погроми лише там, де вона “не могла негайно кинути дисциплінованих частин з метою задушення перших погромних проявів. Тому, що ці погромні злочини були доконувані всупереч виразним наказам Директорії і Головного Отамана Петлюри, то за них ні Директорія, ні Головний Отаман суб’єктивно вини носити не могли. В міру військових сил, які були до розпорядження в ході постійних відступів, Директорія і Головний Отаман Петлюра притягали запідозрених у доконанні погромних злочинів до воєнно-судової відповідальності. В таких обставинах ніяка державна влада не відповідає карно і морально за злочини, доконані на території, підлягаючій її екзекутиві. Злочинів допускалися не якісь регулярні частини Дієвої армії УНРеспубліки, але або самовільні загони під різними назвами, або вкінці різні повстанські отамани. Їх вина не паде ні на військо УНРеспубліки, ні на владу УНРеспубліки…” (Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 279).

Директорія і Головний Отаман Петлюра надсилали свої регулярні війська, зокрема січових стрільців, щоб “роззброїти й унишкідливити збунтованих отаманів: Козир-Зірку, Д. Зеленого й М. Григорієва. Так само вчинено супроти самочинних отаманів вроді Семесенка. Коли рука Головного Отамана не могла досягти М. Григорієва, і він виріс був у силу в Херсонщині, де накоїв багато лиха, то сталося це виключно тому, що Петлюра як головний командир військ УНР мав замало сил для того завдання, щоб цілком зліквідувати анархістичні виступи різних отаманів з цілої території України. В тім не була його вина чи недбалість чи навіть невміння, але виключно наслідок тих об’єктивних обставин, які запанували під впливом воєнної агресії Совєтської Росії”. (Там само. –С. 279–280).

Єврейські автори закидали Симонові Петлюрі, що він не зупинив житомирський погром у березні 1919 року. Але, як засвідчують документи, більшовики залишили це місто в ніч на 22 березня, випустивши з місцевої в”язниці 300 кримінальних злочинців. І коли через 5-6 годин до Житомира ввійшло українське військо, то в місті вже тривав погром. Сам же Петлюра, як тільки прибув до Житомира 23 березня, одразу ж викликав сюди польову жандармерію полковника Богацького, відомого своїми рішучими діями проти погромників. За допомогою жандармерії та юнацької школи під командуванням полковника Петріва, що прибула дещо пізніше, в місті було наведено порядок. (Трагедія двох народів. –С.66).

Абсурдними є звинувачення Ю. Фінкельштейна на адресу Симона Петлюри в тому, що останній, мовляв, не засудив єврейських погромів з самого їх початку, а його слово з цього приводу “вперше прозвучало через багато місяців”. (Фин-кельштейн Ю. …За дела рук своих. –С. 72).

При цьому Ю. Фінкельштейн посилається на наказ №131 від 26 серпня 1919 року, опублікований у збірникові. (Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи.. –Нью-Йорк, 1956. –Т.I. –С. 228–230).

Так, тоді, в 1956 році, в упорядників згаданого збірника, ще не було інших документів, але до другого тому однойменної праці вони були виключені, і Ю. Фінкельштейн мав би з ними ознайомитися як автор, котрий пише про Петлюру. Бо саме в цій книзі однозначно засвідчено, що Симон Петлюра одразу ж засудив перші єврейські погроми, які сталися в Житомирі й Бердичеві на початку січня 1919 року, підписавши 11 січня разом з усіма членами Директорії спеціальне звернення до козаків і євреїв. (Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. –Нью-Йорк, 1979. –Т.II. –С. 353).

Більше того, саме Головний Отаман Петлюра наказав розіслати телеграфно це звернення ко-мандирам військових підрозділів з вимогою “сповістити підлеглі Вам частини і зробити відомим всім козакам”. (Там само. –Т.ІІ. –С. 353).

Чи ж мовчав Симон Петлюра, як стверджує Ю. Фінкельштейн?

А чи знає Фінкельштейн про те, що вже 16 січня 1919 року Головний Отаман Петлюра затвердив смертний вирок козакові Поліщуку, котрий займався грабежами в районі Снігурівки на Херсонщині? (ЦДАВОВУ: Ф. 526. –Оп.1. –Спр.1. –Арк. 196).

закінчення