Головний Отаман – і це засвідчується документально – як тільки одержував звістку про антиєврейські ексцеси, одразу ж різко негативно реагував. Скажімо, коли Міністерство єврейських справ повідомило йому про погром на станції Яреськи, то він у той же день, 28 січня 1919 року, відбив телеграму коменданту станції Миргород: “Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались”. (Там само. Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 23. –Арк. 10).

Але оригінали цих документів зберігаються не в Нью-Йорку, в архіві Чериковера, на який постійно посилається Ю. Фінкельштейн, а у Києві, в колишньому спецхрані.

Уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, Петлюра різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що взяла участь у ньому.

У книзі документів С. Петлюри вміщено звіт єврейської делегації про зустріч з Головою Директорії в Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 року. Так от, самі євреї засвідчили, що їм Петлюра тоді заявив: “Треба боротись з більшовиками, але боротьби з євреями він не допустить”. (Петлюра С. Вказ. праця. –С. 375).

Не інакше, як цілеспрямованим замовчуванням фактів можна назвати позицію Ю. Фінкельштейна, котрий чомусь не побачив оригінального перекладу із звіту про вищезгадану зустріч, що зберігається в архіві Чериковера. (Спр. 225. – Арк. 20655–20658).

Уряд УНР, пише П. Карпов, ”законом з дня 26 (санкціонованого 29 січня) 1919 р. запровадив так звані надзвичайні військові суди, які мали право за розбій, підпал, грабіж, умисне вбивство, агітацію проти УНР, збройний напад на військову сторожу і прочі великі злочини – накладати кару на смерть.

Надзвичайний Суд південно-східної групи в Бірзулі засудив 16-літню панну Іванну і її двох помічників за пограбування бірзульського жида на 6–12 літ каторжних робіт. Засуджених відправлено у Вінницьку в”язницю – для відсидження кари. Пограбовані предмети в цілости віддані власникови. Козак Мирон і 2-ох тов. за подібний злочин були засуджені на 20 літ каторги.

Під час повороту південно-східної групи з Бірзули на Тирасполь – недалеко Роздільної – зістав козак, що з голоду зважився насильно забрати у жида мацу, засуджений на смерть і розстріляний”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1.– Спр.102. –Арк.22 зв.).

В українських архівах, до речі, можна знайти ще багато й інших свідчень про те, що Симон Петлюра не мовчав до 26 серпня 1919 року. Зокрема, ним 27 травня 1919 року підписано Закон “Про утворення Особливої Слідчої Комісії для розслідування протиєврейських погромних подій”. (Там само. Ф. 2208. –Оп.1. –Спр. 110. –Арк. 19-20 зв.), а 8 червня 1919 року розіслано телеграму коменданту тилу і в копії наказному отаманові, прем’єр-міністру, міністру внутршніх справ і міністру єврейських справ, у якій слово Головного Отамана справді рішуче: “В Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсности, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення.

Надалі в таких випадках вимагаю твердости і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу”. (Там само. Ф. 1092. – Оп.2. –Спр. 169. –Арк. 32).

Такий же тон і резолюції Петлюри на доповідній про бешкети окремих козаків Чорноморського Кошу в Сквирі: “Наказую викинути зі своєї сім’ї грабіжників і покарати їх по закону”. (Там само. Ф.1078. –Оп. 1. –Спр. 23. –Арк. 140).

Крім того, в державному архіві Вінницької області мною виявлено спеціальний бюлетень Міністерства інформації УНР від липня 1919 року (Ч.34) під назвою “Жиди і Українська Республіка”, в якому аналізується спеціальна телеграма Головного Отамана, що засвідчує його антипогромну позицію стосовно євреїв. (ДАВО: Ф. 4155. –Оп.1. –Спр. 13. –Арк. 82).

А 26 серпня 1919 року, одержавши від міністра єврейських справ П. Красного повідомлення про погром у Ялтушках на Поділлі, С. Петлюра негайно передав матеріали “військовій Слідчій нараді для розслідування”. (ЦДАВОВУ: Ф. 1123. –Оп.1. –Спр. 18. –Арк. 10).

Не хто інший, як Симон Петлюра зажадав від військового міністра навіть, “аби 1) Військово-Судове управління представило реєстр всіх справ, дотичних погромів, з коротким рефератом про те, коли і де вироки судів в справах погромів були переведені в життя, 2) Аби комдиви і начальники окремих частин негайно представили доклади, в яких би зазначили факти припинення нашими частинами погромних акцій, заряджених ними військово-судових слідств в цій справі і припинення погромів нашою військовою силою з розстрілом чи иншою формою кари на місці”. (Там само. Ф. 1429. –Оп.2. –Спр. 100. –Арк. 127).

У відповідь на цю пропозицію від командирів українського війська надійшли спеціальні звіти. Зокрема, генерал-хорунжий Юрко Тютюнник повідомляв: “1. Під час наскоку Муравйова на Україну в 1918 році (січень) в м. Звенигородці заснувався “ревком”, котрий складався виключно з жидів на чолі з Кацом. У Звенигородці був скликаний повітовий з’їзд селян, котрий на пропозицію Каца, піддержану “Красною гвардією”, признати совітську власть, відповів “бунтом”, внаслідок якого загинуло кілька членів з’їзду селян.

На допомогу з’їздові із сел прибуло “вільне козацтво”, котре, в свою чергу, знищило й “красну гвардію” і самого Каца.

“Ревком” розбігся. Почався розшук “ревкома” в жидівських кварталах, який міг повернутися в погром (факт, що “ревком” і “красная гвардія” складалися виключно з жидів – був причиною). Звенигородська повітова народна управа попросила мене яко войськового і члена Ценральної Ради перебрати владу до своїх рук і попередити небажані вчинки.

Мною впродовж одної години був припинений неорганізований розшук і (я) взяв до своїх рук вільне козацтво, з яким був розпочатий наступ на большовиків в напрямі Бобринська і Христинівка – Умань.

2. Коли большовикам в 1919 році удалось розбить повставшого Григор’їва, я зібрав недобитки, реорганізував їх, завів сувору дисципліну і вирушив на Київщину, де в м. Сквира до мене приєдналось біля двох з половиною тисяч повстанців, серед яких були перебіжчики з червоної армії, настроєні погромно проти жидів. Під час маршу від Сквири до Жмеринки я спинився на обід в м.Вахнівка (Липовеччина). Бувші красноармійці почали грабіж. Безладдя було ліквідоване посланим мною поручником Пам’ям-Сидоринським на протязі кількох хвилин; по суду було розстріляно 4-х грабіжників.

3. Під час відвороту большовиків в 1919 році проти них повстав командир II батальйону 8-го совітського полку Козаков зі своєю частиною. Козаков зробив кілька погромів (жидівських) на Уманщині: м. Дубова, м. Іваньки і почасти в самому м. Умань. По прибутті в район Уманщини 5-ої і 12-ої дивізій (Українських – Київська група) мною дано було наказ ліквідувати Козакова. Відділ був обеззброєний, причому надзвичайним судом при групі приговорено з складу відділу 83 чоловіка грабіжники до розстрілу. Вирок переве-дено на ст. Христинівка.

4. В початку вересня 1919 року Штаб Київської групи стояв на ст. Тальне. Внаслідок якогось непорозуміння між селянином і жидом на базарі в м. Тальному розпочався погром. Я персонально поїхав в місто, припинив безладдя, причому на місці злочину по моєму наказу було розстріляно 5 погромників, список котрих було оголошено окремим друкованим наказом.

5. Весною 1920 року, коли армія йшла на з’єднання після зимового походу, під час бою коло м. Балти в самому місті від розрива снаряду розпочалась пожежа. Жидівське населення, злякане інформаціями большевиків про “ужасы, какие творят тютюнниковские банды”, боялося спочатку показуватися на вулицях, але коли побачило енергійні заходи по спасанню горівшого майна з боку призначеного мною комендантом міста підполковника Добровольського, то вийшло все і почало гасити пожежу. Після делегація від жидів дякувала мені і висловлювала своє задоволення поведінкою підполковника Добро-вольського”. (Там само. –Арк. 128–129).

З того часу як армія УНР почала в 1919 році переходити на регулярний стан, вона, писав її командуючий генерал-поручник Омелянович-Павленко в лютому 1921 року, “не може взяти на себе відповідальности за ті вчинки, котрі робилися як окремими людьми, так і ріжними, нікому не підлеглими відділами проти власних громадян. Даже в важку хвилю відворотів в листопаді 1919 і 1920 рр. ті бешкети, які в дійсности мали місце, траплялися лише тоді, коли частини відходили під ворожим навалом, а залишалися дезертири, до яких приєднувався місцевий бандитський елемент, який і займався бешкетами”. (Там само. Ф. 3696. –Оп.2. –Спр. 589. –Арк. 64).

Узагалі, продовжував Омелянович-Павленко, “до цього можу додати, що боротьба з грабун-ками в часи відворотів уявляє собою найважчу галузь праці начальників у всіх арміях. Навіть в арміях зі сталою організацією і певною дисципліною, яку мали армії держав, котрі боролися в Всесвітній війні, траплялися грабіжницькі вчинки, особисто (мається на увазі особливо –В.С.) в часи відворотів. Цілком зрозуміло, що справа гірше стоїть в молодих арміях, які при слабих кадрах мають більшість випадкового елементу, моральне обличчя якого після 3-х років революційного стану не весь час буває високим. Коли регулярна бельгійська армія, в складі якої майже не було ні жодного неграмотного солдата, грабувала дощенту бельгійських громадян, то можемо лише дивуватися, що наша молода армія в більшості успішно боролася з грабіжництвом серед своїх вояків і так велика кількість вчинків окремих осіб чи нікому не підлеглих відділів лише яскраво підкреслює, що грабіжницькі вчинки весь час суворо переслідувалися командуванням армії, бо в иншому випадкові їх було б значно більше”. (Там само. –Арк. 64 зв.).

Однак військо, писав правник П. Карпов, яке йде на поле боротьби, щоб там “з честю побідити, або згинути, має супроти цивільної людности, яка мішалася до воєнних подій – законне право самооборони, признане так зако-нами поодиноких держав, як і міжнародним правом, яке руководиться супроти обох воюючих комбатантів – проти не комбатантів, які мішають у воєнні події однаковими мірами самооборони. На тій основі спровоковані москалі, що нібито на них стріляють жиди з австрійського Гусятина, ще в 1914 році збомбардували дощенту місто Гусятин. Внаслідок подібної провокації, що нібито поляки в Каліші стріляють на німців – збомбардували в 1914 р. німецькі війська місто Каліш. Провокацію, як оповідали мені поляки, пустили жиди.

В 1915 р. в Радомі в Конгресовій Польщі, козаки на звідомлення, що жиди видали німцям кількох польських легіонерів Польського легіону, зорганізованого москалями, учинили в місті величезний погром. Порозбивали всі крамниці, знасилували много єврейських дівчат та жінок, а многих євреїв поубивали. Представника місцевих поляків – одного з найповажнійших горожан, який прийшов просити козацького командира о зостановленні погрому, приказав той же випорити нагайками, щоб за євреїв-зрадників не заступався.

Австро-мадяри, операючись на провокаціях ворожого до української справи і народу еле-менту, вимордували, вирізали, вистріляли та вивішали – без суду – більш 44.000 галицько-українського селянства та інтелігенції. Вистарчило, щоб хтось був підозрений о русофільській симпатії, того ждала смерть. В Перемишлі на ринку мадяри наскочили на конвой звиж сорока заарештованих українських селян та інтелігентів, і всіх пошматували шаблями на шматки. А скільки пекельних мук переніс український народ в ославленім Талергофі, де найчільнійші україн-ські діячі під закидом русофільства переносили муки Дантового пекла. Не малу пайку провокацій завдячує український народ галицьким євреям, які, позбігавшись зі всіх закутків Сх. Галичини до Відня, робили там знамениті спекулянтські ін-тереси та провокували українців перед офіційними і півофіційними австрійськими сферами.

Скільки люду вивішали, вистріляли та вирізали німці в Бельгії, австро-мадяри на території ниніш-ньої Югославії та Північної Італії. Хто бачив стоси фотографічних знимок, зображаючих на кілометри довгі алеї повішених, той може в мініятюрі з”ясувати собі викликані з могили минулих віків тіни неронських алей та "живих Походень”.

На Україні так високих зразків західної культури під егідою Уряду рішучо не було, як щось на менчу скалю притрапилось, то було урядом переслідуване.

На Україні було, що инче. І так , коли в червні 1919 р. українські війська знова заняли Камянець Под., то в їх руки попався член большовитської "чрезвичайки” єврей Аба, який з своєю помічницею – проституткою Фанцею прибивав на хрести українських полонених та діячів. Абу покарано смертю, Фанця утікла.

За страшенні знущання над українцями збунтувалася в травні 1919 р. проти "чрезвичайки” міста Могильова Под. большовитська залога та убила, порубавши шаблями, провідницю "чрезвичайки” молоду студентку-єврейку.

В червні 1919 р. українські війська по відході большовиків розбили біля Китайгороду банду бандитів, яка зробила була нальоти на Китай-город і околичні села, розбиваючи та грабуючи. Банда ця зробила в Китайгороді єврейський погром. Бандити рекрутувалися з села Нефедівець, Крушанівки Камянець–Подільського повіту та поблизької Бесарабії.

Уряд У.Н.Р. для винищування бандитизму і погромного духа серед населення та несення помочи потерявшим єврейським родинам зорганізував спеціяльну комісію слідчу та допомоговий Комітет. В комісії слідчій та допомоговім Комітеті засідали представники єврейського міністерства при Уряді У.Н.Р.

В надзвичайних случаях висилав Уряд спеціяльні слідчі комісії та військові експедиції для укарання винних на місці, а в разі більших проступків доставлення їх до суду.

Виступи цивільної людности супроти війська внаслідок агітації большовитських агітаторів та провокаторів не уставали. Перед в цій підпільній роботі вели ліві єврейські кола, здеклясовані большовики. В большовитській армії знаходилися спеціяльні єврейські полки, які воювали проти військ У.Н.Р.

Коли українськими військами з кінцем червня 1919 р. був заарештований єврейсько--російський поет камянець-подільський єврей Кипічініцер, я на просьбу його рідні та місцевих громадських кругів рішився інтервініювати в його хосен, мимо цього, що Кипічініцер був завзятим приклонником большовизму та редактором большовитської часописі. Єврейський міністр та його товариш заявили мені, що за антидержавним елементом їм не слід виставлятися. Цей елемент мусить відповісти за свої діла сам. Все ж таки справа Кипічініцера вияснилась, що його власти з уваги на його молодий вік та стару матір і постійний редакторський фах і позволили жити при рідні в Камянці.

Читаючи твори Кипічініцера, я бачив в них молоду ідейну людину, яка мріяла про щастя найменчого брата, яка з глибоким сумом згадувала про єврейські погроми царських часів, яка мабуть в большовитській ідеї шукала заспокоєння своїх мрій. Мені стало його жаль, тим більше жаль, що і бандит Аба, який вішав на хрестах українців, і Фанця числили себе большовиками, та ще якими:”Чрезвичайниками”.

Коли Галицько-українська армія перейшла Збруч, большовитські агітатори пустили між народ провокацію, що це ідуть австрійці та мадяри, яких народ сильно ненавидів за ці кривди, що зробили вони народові за часів гетьмана. Супроти цієї провокації збаламучений народ поставився до У.Г.А. дуже ворожо. Були случаї, що люд кидався проти військових осіб з оружжям в руці. В одному селі, приміром, застрілила баба стрільця У.Г.А. за це, що вирвав у неї з города одну цибулю. Але коли народ переконався, що галичани – це не австрійці чи мадяри, а українці, – відносини змінилися на найкращі, до того У.Г.А. запровадила в суспільности лад та дисципліну. Бандитизм – притих”. (Там само. Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102.–Арк. 24–25).

Архівні матеріали подають нам багато прикладів рішучих дій вояків армії УНР щодо присічення погромних дій. Так, відомо, що єврейська громадська рада Житомира в січні 1919 року телеграфно просила “надіслати Галиційських стрильців для підтримання порядку в місті”. (Там само. Ф. 2060. –Оп. 1. –Спр. 23. – Арк. 5). Єврейські провідники Погребища просили С. Петлюру не забирати з їхнього міс-течка коменданта Супруненка, який зареко-мендуав себе надійним захисником. (Там само. Ф. 1123. –Оп.1. –Спр. 28. –Арк. 5 зв.). А Могилів-Поділська єврейська громадська рада клопоталася перед владою УНР, аби звільнити з-під варти помічника колишнього коменданта “Кірієнка-Смоля, котрий дуже гарна людина і котрий звільнив дуже багато євреїв… котрих обвинувачували, що вони буцім большовики”. (ДАВО: Ф. 3288. –Оп.1. –Спр. 15. –Арк. 51).

Коли влітку 1920 року українська армія під тиском більшовиків змушена була перейти за Збруч, з військами перейшли також повстанські відділи Волинця та Шепеля, свідчить П. Карпов. Козаки тих відділів допускали ексцеси супроти галицьких євреїв. Так, у Мельниці “стріляли в єврея, якого ранили та ограбили. Проти винних заряджено догодження карні, одначе їм удалось утекти. Козак-запорожець групи Волинця порубав в Заліщицькому повіті, в селі Капущанах, жида іменем Лейба Кафман. Запорожець збіг, але суд зарядив слідство проти його команданта пор. Івахненка – згідно з доносом польської жандармерії. Івахненка було увільнено за браком доказу вини – за це вищі військові власти зарядили роззброєння і розігнання отряду Волинця, що наступило.

Козак Татар ще з одним козаком отряду Шепеля убив в серпні 1920 р. на шляху з Городенки до Снятина Д-ра Шпірера з Городенки і пограбував убитого.Татар був заарештований, а його товариш утік. Татара віддано під охорону полякам, а суд V-тої херс. стр.див. зарядив проти нього слідство – о злочин грабіжу і наміреного вбийства. Татар при помочі своїх товаришів утік з в”язниці, але, як мене про це повідомив начальник V-тої див., оба бандити зістали висліджені та поставлені перед надзвичайний Суд. Тим судом зістав тепер один козак засуджений на смерть, і поляки видали українцям зброю для виконання розстрілу, що й наступило.

Як українські війська виступили на службу, здеморалізовані недобитки армії Денікіна почали серед армії проявляти злочинні виступи супроти мирного населення, але і цьому лиху через строгі кари положено кінець. Денікінський елемент, зорганізований в окрему боєву одиницю, дав себе знати також мешканцям міста Копичинець… Було пограбовано та вбито много українських старшин і козаків, а між инчим, в цьому лісі погиб з рук бандитів Полк.Гал.У.А. Долежаль. Начальник банди Ткачук, який утік, був убраний в австрийський військовий мундир.

Жандарм Бейєрштейн застрілив рівнож бандита, який ставив опір в час арештування в одному селі біля Сніткова. Селяни подякували українській владі за знищення цього небезпечного бандита.

Також в Копайгородському лісі начальник XIII бригади полковник Бордун-Риків зробив порядок з бандитами, які навіть військовим людям не давали свобідно проїхати через ліс.

По напровадженню отсих численних примірів загальної суспільної деморалізації спитаємо тепер, хто винен, чи уряд У.Н.Р., чи причина зла і виновники знаходяться де инде. Глубоко шукати не прийдеться.

Росія більше будувала тюрем, чим шкіл, а коли дзвін революції збудив в серцях покорених людей та народів нові стремління, ростворилися тюремні каземати, звідкіля вийшов не найкращий елемент, який приляг душою до большовицької програми і витиснув на ній своє пятно. Ленін сам зжахнувся, та й сказав своїм товаришам:”Мене повісять за ідею, а вас за бандитизм”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.27 зв. –28 зв.).

Серед військ армії Петлюри, підкреслює А. Марголін, на противагу денікінській армії, все ж спостерігалися випадки, коли окремим особам або частинам вдавалося відвернути чи зупинити погроми. Так, 13 березня 1919 року підоспілі солдати української армії зуміли припинити єврейський погром у Коростені, вчинений Червоною Армією.

А в Лубнах погрому вдалося уникнути лише завдяки тому, що в рядах української армії знай-шлося сто осіб, котрі зі зброєю в руках вийшли проти погромників. Місто було врятоване, але чотирнадцять із ста загинули, обороняючи лубенських євреїв (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 312–313).

“Таких фактів Денікінська армія не знала” – наголошує А. Марголін. (Там само. –С. 313).

І зовсім не можна порівнювати з українськими масштабами і звірствами денікінські погроми. Уже цитований З. Островський, проаналізувавши ставлення денікінців до українського єврейства, додає:

“Тим більше вражаючим є той факт, що всі ці нечувані звірства і деморалізація армії, що йшла під лозунгом “спасіння батьківщини й встановлення твердого праворядку”, – не зустріли ніякого осуду з боку якої б то не було з політичних партій і груп, на які опиралася денікінщина.

Ці політичні й громадські кола не тільки не засуджували погромної й відкрито реакційної політики Денікіна, але, навпаки, атестували його перед усією Європою як істинного “демократа” і прославляли його як спасителя вітчизни від більшовицького іга… Мало того, кадетська партія, що була тоді офіційно урядовою партією і котра взяла на себе всю відповідальність за його політику, – ця партія на своїй конференції, яка відбулася в Харкові 19.ХI.1919 р., тобто якраз у розпал погромної вакханалії, не знайшла нічого кращого як взяти “Добрармію” під свій захист і водночас доволі недвозначно пригрозити єврей-ському населенню жахливими наслідками, якщо воно не втримає свої революційно настроєні елементи від активної підтримки більшовицького руху: “Російське єврейство повинно зрозуміти, що якщо воно не стане визначено за повну і безмовну підтримку національної диктатури і “Добровольчої” армії, які відновлять російське державне життя, то для нього немає порятунку”. (Островский З. Еврейские погромы. –С.20).

Населені пункти Лівобережної України, які до середини 1919 року служили пристановищем для погромлених з Херсонщини, Поділля і частково Київщини, зазначав у 1920 році Д. Рабинович, “також пережили під час нетривалого торжества Денікіна звірячі погроми: Кременчук, Полтава, Бахмач, Пирятин, Конотоп, Прилуки, Ніжин, Пе-реяслав…” (ДАХО: Ф. Р-5371. –Оп. 1. –Спр. 4. –Арк. 7).

За свідченням Д. Рабиновича, “понад усе страждали трудові елементи і біднота, котрі своєю нуждою були приковані до своїх місць і мали набагато менше можливостей евакуюватися в спокійніші райони. Ремісники, що складали значну частину єврейського населення України, в більшості випадків під час погромів втрачали свої знаряддя виробництва й ставали клієнтами соцзабезу”. (Там само. Ф.Р.-5371.–Оп.1. –Арк. 6 зв.–7).

Цей автор вказує й на інше – більш страшніше – лихо, що падало на єврейське суспільство в зв’язку з погромами: “Прямий наслідок погромів і повного обездолення вцілілих – голодний тиф – також забрав багато десятків тисяч жертв серед погромлених. Особливо великою була смертність серед постраждалих у районі Денікінської окупації (вересень-грудень 1919 р.). В одному Києві нами було виявлено після відступу добровольців у гуртожитках для біженців, у будинках і на цвинтарях до 2500 трупів, які чекали черги бути похованими в землі.

Багато містечок з переважним єврейським населенням зрівняні із землею, переважна частина інших дрібних пунктів залишена випадково уцілілим єврейським населенням, що врятувалося втечею у більші пункти, створюючи тут величезні вогнища злиднів і зарази.

Смертність серед дітей погромлених була виключною, а в деяких випадках – абсолютною.

Так, реєстрація біженців, постраждалих від погромів, у Києві в лютому 1920 р. наштовхнула нас на такий жахливий факт: серед 50000 біженців абсолютно не виявилось дітей дошкільного віку (до 7 років)”. (Там само. –Арк. 7).

Під час глухівського погрому, пише З. Островський, стався жахливий “епізод: в одній єврейській квартирі погромники вбили трьох синів на очах матері. Її саму не зачепили, тільки наказали їй приготувати на наступний день обід. Нещасна жінка, повинуючись наказу, приготувала обід для вбивців її синів. Наступного дня кати в призначений час справді прийшли і, як ні в чому не бувало, сіли за обід, забавляючись найневинними розмовами. Це катування з обідами й бесідою продовжувалося кілька днів – до самого виходу бандитів з міста”. (Островский З. Еврейские погромы. 1918–1921. –С. 36).

Російські чорносотенці відверто продовжували нагнітати антиєврейську істерію. Особливо чітко звучить це з уст відомого чорносотенця й ідей-ного натхненника єврейських погромів, редактора “Кієвляніна” В. Шульгіна. В його статті “Катування страхом”, зокрема, є такі рядки: “Ночами на вулиці Києва надходить середньовічне життя. Серед мертвої тиші і безлюддя раптом починається душероздираючий крик. Це кричать жиди. Кричать від страху… В темряві вулиці де-небудь з’явиться купка озброєних зі штиками людей, що пробираються, і, побачивши їх, величезні п’ятиповерхові і шестиповерхові будинки починають вити зверху донизу…

Цілі вулиці, охоплені смертельним страхом, кричать нелюдськими голосами, тремтячи за життя… Це справжній непритворний жах, справжнє катування, якому підпадає все єврейське населення.

Російське населення, прислуховуючись до жах-ливих криків, що вириваються з тисячі сердець, під впливом цього “катування страхом”, думає ось про що: чи навчаться євреї чому-небудь у ці жахливі ночі? Чи зрозуміють вони, що значить руйнувати держави, яких вони не створювали? Чи зрозуміють вони, що значить, за рецептом “Великого ученого Карла Маркса”, натравляти один клас проти іншого? Чи зрозуміють вони, що значить здійснити в Росії принципи “народоправства”? Чи зрозуміють вони, що таке соціалізм, з дна якого вийшли більшовики? Чи зрозуміють вони, що їм тепер треба робити? Чи проклянуть вони тепер в усіх синагогах і молитовнях перед лицем усього народу тих своїх соплемінників, котрі сприяли смуті? Чи покається єврейство, б’ючи себе в груди і посипавши голову попелом, чи покається воно в тому, що такий-то і такий-то гріх звершили сини Ізраїля в більшовицькому безумстві?.. Перед євреями стоять два шляхи: один шлях – покаяння, другий – заперечення, винувачення всіх, крім самих себе. І від того, яким шляхом вони підуть, залежить їхня доля.

Невже ж це ”Катування страхом” не вкаже їм істинного шляху?” (Цит. за: Островский З. Еврейские погромы. –С. 17–18).

Однак, за висловом З. Островського, заклики В. Шульгіна не дали бажаного результату, бо, мовляв, “єврейські трудящі маси відповіли на цей провокаційний виступ масовим переходом на бік радянської влади. “Катування страхом”, погромний терор тільки посилили тягу єврейського пролетаріату до комунізму, і замість всенародного покаяння, чого Шульгін вимагав, єврейські маси, особливо їхній робітничий авангард, посилили свою боротьбу проти кривавого режиму – буржуазно-поміщицької кліки”. (Там само. –С. 18).

Розглядаючи проблему єврейських погромів в Україні, мусимо згадати і про спроби противників української державності поширити в цілому світі інформацію про вину уряду УНР й особисто Симона Петлюри за ці акції.

Повідомлення про події в Україні саме в такому дусі з 1919 року заповнили шпальти багатьох європейських та американських газет. Вороги України, намагаючись не допустити утвердження її державності, створювали образ українців як природжених бандитів, котрі постійно переслідують євреїв. При цьому не гребувалося нічим. Як свідчила українська Пресова Служба, віденська газета “Морген цайтунг” 18.11.1920 р. намагалася “всі злочинства большевицьких грабіжників звалити на українську національну армію, помістивши замітку під заголовком: “Погроми Петлюри в Україні”. В ній вказувалося, зокрема, на єврейські погроми в Україні з боку петлюрівських військ у населених пунктах Віжнопіль та Утонів, яких в Україні взагалі не існувало”.

Вигадками проти українців означені були й публікації англомовної “Дейлі Геральд”. Так, 2.05.1920 року вона вмістила повідомлення про повне знищення єврейського містечка Балти, звинувачуючи в цьому українців, хоч військ УНР там не було й близько. (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. – Оп.2. –Спр. 589. –Арк. 6).

Активну роль у дезінформацї про єврейські погроми в Україні виконували саме ті, хто чинив їх найбільше, – більшовики й денікінці. Про інструкції Троцького вже мовилося. Що ж стосується методів білогвардійців, то необхідно зупинитися ось на таких фактах.

Скажімо, 26 липня 1919 року генерал Денікін “не погодився з проханням делегації (єврейських діячів – В.С.) усунути коріння погромів шляхом видання перш за все відповідної декларації стосовно єврейського питання і необхідності суворих заходів проти антисемітської агітації виступів”. (ІЄД: Ф. Чериковера: –Спр.142. – Арк. 11393). Але, усвідомлюючи, що “створюється становище, при якому нас незабаром почнуть звинувачувати в організації погромів, а ми ще не так сильні, аби не зважати закордонною громадською думкою” (там само. –Спр. 375. –Арк. 33968), генерал Денікін у вересні 1919 року “створює “спеціальний комітет з боротьби з антиєврейською течією, що посилюється”. (Там само. –Арк. 33968 зв.). Як свідчать документи вказаної справи, цей комітет має довести громадськості, що фастівські погроми вчинені петлюрівцями. (Там само. –Арк. 33928–34006).

На щастя, самі євреї детальною доповіддю Х. Гофмана від 30 вересня 1919 року перекон-ливо показали, що в той час у Фастові погром вчиняли більшовики і двічі денікінці (Там само. – Спр. 210. –Арк. 18888–18893), а петлюрівського не було, бо “коли деякі з солдат спробували почати погром, двох з них за наказом генерала Крауза (галичанина) розстріляли, і цей захід стримав інших”. (Там само. –Арк. 18888 зв.).

Своє справжнє обличчя “як істинного оборонця єврейства” генерал Денікін ще раз показав наприкінці листопада 1919 року, коли відповів категоричною відмовою на прохання… про його захист від погромів Добровольчої армії. (Там само. –Спр. 142. –Арк. 11393).

Така позиція генерала Денікіна, треба підкреслити, мала підтримку Антанти. Так, начальник британської військової місії при Добровольчій Армії генерал Хольман на зустрічі з єврейською делегацією заявив: “Тепер становище генерала Денікіна жахливе. Він не може справитися. І я не знаю, що буде. Адже євреї всі загинуть. І нічого не можна зробити… Між тим, більшовизм страшний і для вас, і для нас. Ви повинні вплинути на англійських євреїв. Хай вони не заважають лорду Черчіллю надавати допомогу Росії. Хай вони допоможуть справитися з більшовиками. Тоді можна буде встановити мир у Росії”. (Там само. –Спр. 136. –Арк. 10636).

Як не прикро, але дезінформація впливала на західне суспільство, особливо єврейські кола. Володіючи значними фінансовими можливостями і впливами на політиків, вони вдавалися до блокади УНР як у політичному, так і в економічному планах. Доходило до того, що амери-канські власті заборонили вивезти з Франції, зі складів резерву армії США, вже куплені урядом Петлюри медикаменти для вояків УНР, які знемагали від тифу.

Щоб відкрити всю правду про єврейські погроми, Уряд УНР виявляв готовність прийняти діячів зарубіжної єврейської громадськості, аби вони самі могли розібратися з ситуацією в Україні.

З цього приводу А. Марголін пише: “8 вересня Міністр Темницький й український посол у Берні Василько телеграфно звернулися до графа Тишкевича, глави Делегації в Парижі, з проханням запросити від мені уряду п.п. Усишкіна, Гольдштейна, Моцкіна, Ахад-Гаама і Іохельмана (перші три перебували тоді в Парижі, останні два – в Лондоні) в якості членів Комісії для вивчення на місці погромів. У телеграмі було вказано, що Директорія і Уряд надають великого значення такого роду розслідуванням печальних погромних подій з огляду на відому об’єктивність названих єврейських діячів і ту довіру, яку має до цих імен єврейство. З свого боку уряд обіцяв усіляку допомогу властей у роботі Комісії.

9-го вересня Делегація звернулася до всіх вказаних осіб із запрошенням, текст якого є ідентичним зі змістом телеграми Темницького і Василька” (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 296–297).

На жаль, усі запрошені під різними приводами відмовилися від поїздки в Україну, хоча й вітали цю пропозицію Уряду УНР. А тому й сам А. Марголін змушений з болем говорити про непос-лідовність діячів світового єврейства щодо правдивого і повного вивчення погромів в Україні: “Так безрезультатно закінчилась енергійна спроба Українського уряду зробити все від нього залежне для вияснення істини в кошмарному питанні єврейських погромів для проведення грані між справжніми винуватцями, вбивцями, провокаторами й потуральниками – і між чесними, ні в чому не повинними людьми. В запалі природнього гніву, скорботи й обурення, викликаного в єврействі потрясаюче-жорстокими погромами, не можна було і чекати з боку єврейства спокійного і морального суду над винуватцями, жодна з єврейських орагнізацій фактично не скористалась такою високосправед-ливою пропозицією, що дихало об’єктивністю і довірою до цих організацій”. (Там само. – С.300).

Людей, котрі були на чолі українського руху чи входять до складу українського уряду, писав 1921 року єврей А. Марголін, “можна безкарно критикувати й звинувачувати в усіх гріхах і злочинах кожному, кому не лінь. Ось чому я вважав за свій обов’язок виступити на захист цих осіб…

Будучи тепер не біля справ, у відставці, і в стані повної особистої незалежності від українсь-кого уряду, я взяв на себе це надто непопулярне в дану епоху завдання. Сам я належав недовго до складу уряду, та й то був лише в ролі технічного товариша міністра протягом яких-небудь 2-х – 4-х місяців. Але мені вдалося надто багато побачити…

Карабчевський в своїй останній книзі говорить, що він радив свого часу Керенському віддати до суду Миколу II, причому виразив свою готовність і бажання взяти на себе його захист. Я особисто відмовився б від цього захисту, як не взявся б захищати і Денікіна, хоч і не вважаю його ні організатором, ні натхненником погромів. І Микола Романов, і Денікін – яскраві носії антисемітизму, явні реакціонери.

Але я ніколи не відмовлюся від захисту тих, хто стояв на чолі українського руху”. (Там само. –С. 337–338).

Правда, така позиція сподобалась не всім євреям. “Посилка єврея для захисту інтересів Української Петлюрівської “Републіки”, – писали деякі з них, – повинна була продемонструвати “братерські” відносини між українськими і єврейськими “народами”. І ось єврей Марголін, цей типовий представник єврейських промислових кіл, виконав своє завдання не за страх, а за совість: він не тільки захищав петлюрівщину проти звинувачень в антисемитизмі й організації єврейських погромів, але й мав ще хамство звинувачувати більшовиків у влаштуванні єврейських погромів з метою “дискредитування” “Українського Уряду”. (Островский З. Еврейские погромы. –С.21).

Мусимо нині визнати й те, що, якби українська маса була зорганізована, мала свій позитив-ний і господарський ідеал, була внутрішньо і державно творчою – у нас ніякого “жидівського питання, а тим більше погромних настроїв давно б не існувало. Жиди, очевидно, не могли б і подумати про можливість такій Україні накидати свою волю, таку Україну руйнувати, бо всяка держава має таких жидів, на яких сама заслужила”. (Цит. за: Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 312).

А тому треба погодитися з М. Тимофієвим, “що ніякий погром, ніяке винищення жидів ліками для українського народного господарства бути не може, воно не знищить причини нашої кволості. Причина ця лежить не в жидах, а в нас самих – в нашому традиційному неумінню налагодити самим певні галузі народного господарства, в слабості у нас державного інстинкту і такту, в неумінню організувати господарську роботу в достойний спосіб і в звичці всі господарські суперечки та невдоволення виражати в формі винищення ворожого майна і його власників з тим, щоб потім знову їх кликати собі на допомогу..

Нігде в світі жидів не вирізували так грунтовно, як на Україні, і нігде в світі вони не розплоджувалися і не живуть в такій кількості, як на тій же Україні.

Про це не слід забувати тим, хто будову України зв’язує з попереднім винищенням жидівства. Цей метод вже в ході історії довів свою непридатність, і зрозуміло, чому – так. Всяка будова свого вимагає в першу чергу роблення нових цінностей – господарських і духовних, вимагає організації, знання, посвяти, праці, творчого підйому, відданости позитивному ідеалові. Боротьба проти чужого руйнування цього чужого може дати позитивні наслідки лише в тому випадку, коли на місце його одразу з ставиться своє, краще. Коли ж цього не робиться – крім збільшення загальної руїни і злиднів, така боротьба нічого з собою не приносить”. (Тимофіїв М. Жиди і народне господарство України. – Відень, 1923. –С. 62).

Антукраїнські сили, які не можуть змиритися з постанням незалежної України, одним з головних своїх завдань нині поставили компрометацію національно-визвольного руху нашого народу. Тавруючи й знеславлюючи брехнею тих, хто завжди послідовно боровся за утвердження самостійної України, вони хочуть відвернути світ від неї в період становлення відродженої державності.

Намагаються це робити руками так званих українців, таких як Віктор Поліщук, котрий, не попрацювавши в архівах, повторює в своїй книзі “Гірка правда” комуністичні постулати про діяльність ОУН-УПА, а також євреїв-вихідців з України, аматорів у науці, аби паплюжити постать Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри.

Останнє стосується, зокрема, емігранта Юрія Фінкельштейна, котрий узявся оцінювати постать Симона Петлюри, також не вивчивши достеменно предмета своїх дослідів і, в першу чергу, не ознайомившись з документами відкритих комуніс-тичних спецхранів.

Зрештою, цілком правильно написав ще 1927 року вже згадуваний Олександр Шульгин: ”Я прагну встановлення нормальних україно-жидівських відносин. Але чи весь цей галас жидівських кол біля справи Шварцбарда сприяє цьому? Нащо беруть жиди на себе гріх, не ними зроблений, гріх большевицький, вчинений підкупним дегенератом? Нащо викликають вони про себе цю злобу серед українців, яку стримати буде нелегко? Нащо вони намагаються пере-творити наперекір всьому С. В. Петлюру майже в погромщика, коли він так виразно, так яскраво, так сердечно виступав на оборону жидів?!

С. В. Петлюрі в 1919 році не вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося. Його слава виросла безкінечно і не істнує для українських мас більшого авторитету, ніж Петлюра. Його відозвами, його словами будемо ми боротися на Україні проти нових погромів, які, на жаль, можуть ще загрожувати жидівству з огляду на спеціальні умови большовицького панування”. (Тризуб. –1927. –Ч.41. –С.18).

Важко щось додати до цих слів колишнього Генерального секретаря з міжнаціональних справ Центральної Ради, котрий ще восени 1917 року виступив на захист єврейського населення України перед розгулом анархії та насилля, які принесли нам з повною деморалізацією російської армії більшовики.

Але необхідно підкреслити, що вже з самого початку Лютневої революції в Росії в 1917 році українці намагалися знайти спільну мову з євреями, весь час сподівалися на їхню підтримку в завоюванні демократичних свобод для всіх сущих в Україні. Вони ж допомогали корінній нації в її законній боротьбі за власну державність не завжди.

У двох найважливіших для України випадках, писала в червні 1918 року київська газета “Нова Рада”, “під час оповіщення IV Універсалом самостійности Української Народної Республіки і під час ратифікації Берестейського мирового договору – представники жидівства на Україні були проти українських стремлінь і солідаризувалися з представниками московських партій. Жиди йдуть також з московськими діячами, проти поширення по містах української культури, школи, а иноді навіть і мови. І коли український публіцист скаже це жидам просто, то вони зараз підносять крик про антисемітизм. А тим часом українське громадянство все боролося й бореться з антисемітизмом. Але й воно має право вимагати від жидівської нації, аби вона, живучи на українській землі, між українським народом, не була паразитом цієї землі і цього народу, аби жиди вже хоч тепер в українській державі не ставали на бік протиукраїнських партій, але, станувши на грунт української державности, працювали для тої Української держави, яка повинна стати для них так само дорога, як і для українців”. (Архів НТШ у Нью-Йорку. –Ф.УНР. –Спр.23. –Арк.5 зв.).

Як ставився Петлюра до євреїв, свідчить і те, що коли Голова Директорії довідався з доповідної посольства УНР у Німеччині від 27 листопада 1920 року про банкрутство видавництва Якова Оренштайна, то наклав таку резолюцію: ”А чому Міністерство освіти не могло би хоч у дечому порозумітись з Оренштайном”. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.18. –Арк.263).

Симон Петлюра підтримав заходи українського посла в Берліні на підтримку Оренштайна. Останньому, зокрема, доручалося друкувати офіційні видання Уряду УНР. Надзвичайний посол і повноважний міністр УНР барон Микола Василь-ко обговорював у листопаді 1921 року в Берліні з Оренштайном справу видання “Синьо-жовтої книги”. Було домовлено, що книга друкуватиметься не тільки українською, а й французькою та ні-мецькою мовами. (Там само. –Спр.100. –Арк. 256).

Навіть перебуваючи у вигнанні, Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР вболівав за українських євреїв, котрі опинилися під більшовицькою владою. В своїй відозві до населення України 18 березня 1921 року він, зокрема, писав: ”Єврейське населення – дрібні торговці, ремісники та робітники – що, як і всі трудящі, заробляє кусок хліба своєю працею, також скривджене і пограбоване більшовицькими порядками. Крам з крамниць торговців, струмент і верстати у ремісників відбирається для комуни. Хиба ж це не розорення для єврейського населення? Хиба ж, загибаючи з голоду, пограбоване єврейське населення може радіти грабіжникам – більшовикам? Ні. Єврейське населення так, як і ви, селяне, жде, не діждеться визволення від комунистів-грабіжників”. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.8. –Арк.27).

Симон Петлюра просив відрізняти трудящих євреїв від комуністів, і на цьому він особливо наголошує:”Коли ви зустрінете серед комуністів євреїв, пам`ятайте, що вони для свого народу такі ж запроданці-каїни, що забули віру і закони батьків своїх, як і ті з наших зрадників, що пристали до комуністів; і несправедливо було б складати вину за них на весь єврейський нарід, як неможливо складати вину за наших зрадників – комуністів на весь український нарід. Я знаю, що таких запроданців відцуралася чесна єврейська громада і яко зрадників свого народу плямувала їх.

Я певен, що ви це добре розумієте і що ви не переслідуєте і нищите єврейське населення, а нищать його самі більшовики та ті бандити, які при комуні розплодилися на нашій землі”. (Там само. –Арк.27).

Оскільки в своїй боротьбі з українським народом більшовики не гидували ані брехнею, ані підкупами, як писав Петлюра, а за допомогою награбованого чужого золота вони, розіславши по всіх країнах своїх представників, позакладали газети на всіх мовах, у яких ганьблять нашу святу справу – визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитський, погромний і на кожній сторінці кричать про єврейські погроми, які нібито чинять українські повстанці, а робітництво і селянство деяких держав Європи, що не бачили на власні очі більшовиків, мали їх за народолюбців, вірили наклепам, а відтак до українського визвольного руху відносились підозріло, то Голова Директорії намагався досягти українсько-єврейського порозуміння. Бо він вірив, постійно звертаючись до лідерів українського єврейства, що “та сердечна зустріч, яку проявило єврейське населення при поверненню нашого війська на рідну територію в минулому (1920 – В.С.) році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення перед навалою більшовиків, ті десятки тисяч євреїв, що потягнулися за нашим військом, тікаючи від більшовицької навали, і що тут, разом з нами, на чужині ділять нашу долю і мріють нашими мріями, – все це переконало цілий світ, що бандити не ми, а самі більшовики”. (Там само. –Арк.27 зв.).

У зв`язку з цим міністр єврейських справ П. Красний 19 грудня 1921 року писав до Симона Петлюри: “Міркування, що висловлюється Вами, Пане Голово, відносно потреби створення спеціяльної літератури, яка вияснила би та поглибила в свідомости громадянства справу українсько-єврейських відносин, цілком поділяється також і Міністерством єврейських справ.

І виходячи з цих саме міркувань, особи, які входять чи входили в склад Міністерства, або близькі до нього по своїй ідеології, користуючись перебуванням зараз на еміграції, прис-в`ячують певний час своєї праці сфері літературній. Причому темами всіх цих літературних творів служать український визвольний рух та єврейсько-українські відносини в зв`язку з цим рухом.

Так, окрім упомянутих Вами, Пане Голово, книжки п. Гольдельмана та майбутнього видання п. Марголіна, вийшла недавно книжка п. Гуменера, яка написана популярною єврейською мовою та уявляє з себе огляд подій на Україні взагалі та на Поділлю зокрема за 1919-ий та 1920-ий роки. Книжка ця поширюється серед всіх тих, хто цікавиться українським визвольним рухом та українсько-єврейськими взаємовідносинами тим більше, що автор цієї книжки – п. Гуменер був 1919-м та 1920-м роках одним з відповідальних працьовників Міністерства Єврейських Справ.

Далі, готується до видання серйозна праця радника Міністерства Єврейських Справ п. Драхлера, в якій автор поставив собі завданням дати огляд життя на Україні взагалі та українсько-єврейських відносин зокрема, починаючи приблизно з 1914-го року, переходячи затим до аналізу українського визвольного руху та українсько-єврейських відносин з початку 1917-го року і кінчаючи подіями останнього часу.

На ту ж тему намічаються деякі літературні твори ще і иншими особами, що стоять на грунті співділання з українським визвольним рухом”. (Там само. –Спр. 115. –Арк. 63–63 зв.)

Досить значне листування Симона Петлюри з єврейськими діячами в період еміграції свідчить про те, що він завжди підтримував цей народ, відділяючи його виродків від широких трудящих мас.

Це підтверджується і його позицією на підтримку відродження єврейської держави в Палестині. Відповідаючи від імені єврейського населення України, міністр Пінхос Красний просив “ласкаво прийняти сердечну подяку за Ваше щире привітання з приводу ухвали Ради Лігі Націй від 24-го липня біжучого року, котрою вона одноголосно визнала право Єврейського Народу на поновне створення національного осередку його в Палестині”. (Там само. –Спр.146. –Арк.10).

При цій нагоді, П. Красний вважав “за свій приємний обов”язок висловити Вам, ПАНЕ ГО-ЛОВО, як також і Уряду У.Н.Р., і в Вашій особі всьому Українському Народові найліпші побажання Українському визвольному рухові, котрий в один і той же день – 9-го січня 1918 року поклав міцні підвалини вільного співжиття в лоні Самостійної Української Народньої Республіки, шляхом національно-персональної автономії, Української Нації зо всіма ишими Націями, що заселюють широкі простори України, і справедливі змагання якого руху не можуть не знайти собі повного співчуття і твердої віри в їх цілковите здійснення серед Народів Світу, особливо серед прямуючих до свого національного відродження взагалі, а Єврейського, зокрема”. (Там само. –Арк.10).

На сторону трудящих євреїв Петлюра став у зв”язку з провокаційною акцією більшовицької влади щодо масового переселення містечкових жителів Білорусі та України на південь України та в Крим, підкреслюючи, “що цей необачний і далекойдучий своїми наслідками крок до живого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю”. (Петлюра С. Статті, листи, документи. –Т.ІІ. –С.428).

Спроваджуючи “жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають гніт до бочки з порохом і, коли називати дане явище властивим іменням, – продовжує Петлюра, – організують в е л и ч е з н у п р о в о к а ц і ю”. (Там само. –С.429).

І ця провокація, – пише далі Петлюра, – “має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої справи та неминучості загострення її в майбутньому. Проводирі жидівських організацій, що збирають на цю справу гроші та агітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаю-ють од неї всі труднощі його та небезпеки”. (Там само. –С. 430–431).

Ці погляди поділяв і відомий єврейський діяч Арнольд Марголін. У виданні “The New Palestine” в грудні 1926 року він писав:”Факт, що зголодніле жидівське населення великих міст тікає на село, не потрібує доказу. Але риск та небезпека, що містяться в плані жидівської колонізації під совітським режимом, залежать від чогось иншого. Багацько питань зв”язано з цим планом. Чи дійсно Україна, Крим та береги Азовського моря найліпші території для жидівських колоній? І що сказати про переселення жидів з Великої Росії та з Білої Руси на Україну, Крим та береги Азовського моря…

Події, що сталися після революції в Росії, також стверджують, що населення України, Кавказу та Криму найбільш вороже ставиться до російської влади, якою вона б не була: совітською чи монархичною”. (Цит.за: Тризуб. –1927. –Ч.14. –С.13–14).

Вказуючи на те, що поза межами УРСР “мається ще численне українське населення по березі Азовського моря та на півночі Кавказу, на Кубані…у північному Криму”, а також, врахо-вуючи бажання жителів півострова в 1918 році під проводом татар “сфедератуватися з Україною на основах територіяльної автономії, яка гарантувала б вільний розвиток мови і культури татарської”, і те, що “всі українці вважають Крим як невідділиму частину майбутньої України”, А. Марголін попереджав про небезпеку для євреїв на тих землях, якими більшовицька влада не наділяє малоземельних українських чи татарських селян. (Там само. –С.14).

Причину небезпеки для євреїв у вказаному регіоні А. Марголін вбачав у тому, що “вони вважаються і завжди будуть вважатися за “чужинців” тут, бо вони не говорять на місцевій мові, не тримаються місцевих звичаїв і т.д. Навіть жиди, що мешкали на Україні перед революцією про-тягом поколінь, не мали необхідности балакати на українській чи татарській мовах, бо велика більшість їх мешкала у містах, де російська мова панувала як офіційна мова уряду, інституцій, товариств і т.п. Таким чином жиди сучасного покоління України, Криму, Кавказу та Білої Руси, крім жидівської мови, вживають російської мови та з дитинства вже зросійщені. Тому переселення певної частини жидів з України чи Білої Руси до Великої Росії, Сибіру чи Туркестану не поставлять їх в таке тяжке та небезпечне становище, як переселення російських та білоруських жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ”. (Там само. –С.14).

Ці міркування Марголіна дали йому підставу зробити головний висновок: ”На майбутнє треба допомагати тим жидам, які бажають покинути великі міста та осісти на землі у близьких районах, себто там, де вони довго жили, та там, де мається однорідне населення. Всі инші переселення жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ повинні бути припинені. З другого боку, необхідно допомагати переселенню жидів з України та Білої Руси до Великої Росії, Сибіру та Туркестану, до цих величезних просторів з необмеженими можливостями”. (Там само. –С.14–15).

Подібні застереження висловлював і Володимир Жаботинський у вже згадуваній статті “Кримська колонізація”. Насамперед, аналізуючи всю інформацію, яка надходила з СРСР, він робить однозначний висновок: навіть прихильники радянського режиму, котрі приїжджають на Захід, однозначно висловлюються, що “єврейська колонізація “дуже непопулярна” серед українських селян; ми, що виросли на Україні, добре знаємо, що це означає”. (Жаботинський В. Вказ. праця. –С.116).

А далі Жаботинський цитує листа одного з таких співчуваючих більшовикам: ”Для україн-ських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю, тут не лише їхній власний принцип про власність на землю ображений, але кожна деталь цієї фактичної процедури для них є новим ударом у серце. Уяви собі психологію херсонського селянина, який навіть не може сьогодні обробити ту десятину, яку він обробляв за часів Миколи ІІ, бо він не може полагодити поламаного плуга, не може купити худоби і т.д., і раптом він бачить на залізничній станції товарний вагон і пару нових залізних плугів, чи теплушку, з якої висувають голови здорові воли, і він питає: для кого це все? У відповідь чує: для єврейських колоністів, яких уряд хоче поселити на нашу землю. Я ще не бачив у житті нічого такого, що було вимірковане так добре для збудження ненависти, як ця процедура. Цей довіз машин і худоби впливає сильніше, ніж прихід петлюрівських гайдамаків за тих страшних років кровопролиття, бо петлюрівські банди (упорядник збірки В. Жаботинського І. Клейнер уточнює при цьому, що означення “петлюрівські банди” є лише звичним для євреїв виразом, але не має відношення до особи Петлюри” – В. С.) нагадували селянинові про стару ворожнечу, а сьогоднішні маніфестації викликають нову ненависть”. (Там само. –С. 116–117).

У Палестині ми також проводимо колонізацію без згоди тамтешнього селянина, продовжує В.Жаботинський. Я належу саме до тих, хто “ніколи не хотіли забути цей факт і його можливі наслідки. Але це, врешті, лише 700 тисяч арабів, а по другому боці стоїть Англія – найсильніша з європейських держав, і попри це дехто каже, що становище небезпечне, що треба вжити спеціяльних заходів для оборони. Але на Україні ми маємо справу з 25 мільйонами селян, а по другому – “нашому” – боці стоїть уряд, який сам визнає, що репрезентує і хоче репрезентувати лише невелику частину народу.

Я не сумніваюся, що ці люди, які підтримують цю колонізацію, виповнені найкращих і найчесіших намірів, але, кажучи об”єктивно, світ ще ніколи не бачив такої колективної лекговажности, як це дратування 25 мільйонів селян у країні, де кожен камінець є пам”яткою гайдамацької трагедії, як ця гра з найглибшою, з найфанатичнішою релігією українського селянина, – при тому з опертям на режим, який навіть з погляду його представників є ще експериментом”. (Там само. –С.117).

І Петлюра, і Марголін, і Жаботинський мали рацію, коли застерігали від розпалювання антисемітизму в зв”язку з переселенням містечкових євреїв на землі, які століттями обробляли українські чи татарські хлібороби.

І гасло більшовицької влади – “Перехід євреїв на землю – удар по антисемітизму” – аж ніяк не відповідало реаліям. Навпаки, що засвідчувалося навіть висловлюваннями керівників Криму. Наприклад, на початку 1926 року одного з них – Велі Ібраїмова – турецька преса в статті “Крим чи Палестина” цитувала так: ”Неправильно давати землю євреям, коли її не мають татари. Від нас вимагають землі на переселення в Крим 8.000 єврейських сімей, але наші надлишки не задовольняють навіть своїх внутрішніх потреб”. (Цит.за:Красный Крым. –1932.–20 лютого).

Інша кримська газета оприлюднила вислов-лювання секретаря Кримського обкому ВКП(б) Петропавловського: “Питання про переселення і розселення гірських і передгірських селян-татар у степову смугу Криму є для нас одним з найважливіших”. (Красная Керчь. –1926.–29 квітня).

Але акції більшовицької влади на початку 1927 року для посилення єврейської колонізації в Крим на кшталт “купи квиток”, за який треба було викласти 50 копійок (там само. –1927.–19 січня), викликали невдоволення в місцевого населення, що виростало в поширення антисемітизму.

І через деякий час це питання змушені були обговорювати на бюро обкому партії.

Однак загасити полум”я антисемітизму вже було не просто. І появу чергової партії єврейських переселенців місцеве населення зустрічало вороже. Навіть євпаторійська районна газета відверто писала: ”Кому це вдарило в голову перетворити Євпаторію в звалище”. (Красный Крым. –1931. –30 березня).

А в радгоспі “Тогайли” були такі заяви: ”Ось приїхали жиди до нас працювати, бити їх треба”. (Там само. – 3 квітня).

Більшовицький план масового переселення євреїв на землю й перекваліфікацію їх у хліборобів провалився. І ніякі найгрізніші постанови з Москви чи Харкова не могли переламати споконвічного в традиції народу. Наприклад, продовжуючи наділяти тільки євреїв України землею на півдні республіки, хоч уже в 1927 році було заявлено, що вільних фондів там не існує, Оргбюро ЦК КП(б)У 22 березня 1931 року ухвалило постанову про остаточне заселення єврейських національних районів. Для Калініндорфського, наприклад, тоді ж Укркомзетом було видано 1300 родинних нарядів, потім на прохання місцевої влади додали ще, оскільки вона заявляла про готовність прийняти 3000 єврейських сімей. (ЦДАГОУ: Ф.1. –Оп.20. –Спр.5282. –Арк.31).

Проте перевіркою через рік було виявлено, що “внаслідок поганої організації господарювання в низці єврейських колгоспів, особливо переселенських, надто у Калініндорфському районі, неприпустимости ліквідаційних настроїв, що мали і мають місце у ряді відповідальних робітників Калініндорфського району, великої заборгованости колгоспів, що призводить рядом з іншими причинами до різкого зниження вартости трудодня і зменшення господарського стимула для колгоспника, невиконання від НКЗС, УКЦ, Укр.ОЗЕТ`у, Вукомпромкредитсоюзу вказівок ЦК про конкретну допомогу району і, зокрема, в розвитку кустарної промисловости, в районах, а найбільше Калініндорфському, стався значний відплив з колгоспів старих переселенців і особливо молоді.

Плян переселення набагато не виконано, практика організації переселення в Калініндорфі дискредитувала політику переселення й призвела до значного відпливу нових переселенців”. (Там само. –Арк.16).

То невже помилявся Симон Петлюра, вважаючи, що не треба насилувати широкі верстви єврейства до масового переселення на український чорнозем, тим більше, що його не вистачало навіть для тих, хто на ньому трудився споконвіків? Хіба своїм протестом проти масового переселення євреїв на землю він хотів чогось поганого для цього народу?

Як ставився Симон Петлюра до євреїв, свідчить ще один, на перший погляд, нібито й незначний, але переконливий факт. Уже у вигнанні, де Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР перебував, як і всі українські вояки та урядовці, в матеріальній скруті, він у лютому 1921 року передає біженцям-євреям у Польщі 15 тисяч польських марок допомоги. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.81. –Арк.44).

Ось таким насправді був Симон Петлюра у ставленні до євреїв. І хоч і нині дехто хотів би підкидати йому скривавлені ножі, правда про цього видатного державника України все рівно очистить його світлий образ.

Володимир Сергійчук; Симон Петлюра і єврейство;

ДОКУМЕНТИ розділу "Просвіта"

© “Бібліотека українця”, 1999

Автор вдячний за допомогу в комп`ютерному наборі цієї праці своїм дітям – дочці Тетяні та синові Григорію
Джерело