Рейтинг:  0 / 5

Звезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активнаЗвезда не активна
 

У боях на сході України беруть участь тисячі осіб і сотні одиниць бронетехніки і артилерії. Незабаром робити вигляд, ніби РФ лише побічно бере участь у конфлікті, буде вже неможливо

Тиждень тому Верховна Рада України зробила те, чого багато українці чекали від неї вже майже рік – назвала Росію країною-агресором. Ще одним кроком, який формально виглядає як посилення позиції Києва стосовно Москві, стало нещодавнє рішення Ради національної безпеки і оборони, який на екстреній нараді 25 січня ухвалив ввести санкції проти РФ, дублюючі штрафні заходи, які вже введені країнами Заходу.

До цього моменту ім'я агресора українська влада вважала за краще згадувати лише в публічних виступах, а не в офіційних документах. Питання санкцій також було, швидше, риторичною вправою для учасників всіляких ток-шоу і не переходило у площину практичної політики. Тепер офіційний Київ трохи скоротив прірву, що розділяє войовничі промови політичних лідерів і реальні дії на законотворчому і дипломатичному полях.

Тим не менш, навіть ці кроки поки виглядають як ритуальні заклики, а не як бажання серйозно поміняти правила гри.

Так, оголосивши Росію агресором, у Києві не поспішають оголошувати їй війну, вводити воєнний стан в охоплених боями областях або хоча б розривати дипломатичні відносини з країною, яку звинувачують у нападі.

Не менш суперечливо виглядає і введення нових санкцій: у сферах, порушених західними штрафними заходами, Україна і Росія співпрацюють у досить скромних обсягах. Приміром, навряд чи російські банкіри будуть намагатися отримати кредити у своїх українських колег, тому відчутної шкоди такі кроки нікому не принесуть. Єдиний реальний сенс нових санкцій може полягати у допомозі західним партнерам, які змушені пояснювати своїм виборцям, чому їх країни змушені нести на собі економічний тягар протистояння з Росією, поки Україна відмовляється навіть від символічних кроків.

Але спроба перейти від палких промов до фіксації російської агресії в офіційних документах важлива для Києва саме у символічній площині. Однією з найпопулярніших претензій, яку українці виставляють українським політикам, які є їх небажання відкрито визнати факт війни з Росією не тільки на словах, але і в реальних діях. Як пересічні громадяни, так і експерти все частіше задають питання, чому з агресором зберігаються і дипломатичні і торгові відносини.

Скандали з експортом російського вугілля і електроенергії, невизначена доля бізнесу Петра Порошенка в Росії і багато іншого створюють плідне підґрунтя для підозр, що у «нерішучості» українського керівництва є прагматичні коріння. Оскільки це ж саме керівництво не тільки звинувачує Москву в агресії, але і посилає власних громадян з ризиком для життя і здоров'я її відбивати, подібні настрої в суспільстві не можуть не мати згубних наслідків для популярності української влади та обороноздатності країни.

Саме тому в момент загострення воєнних дій і в розпал чергової хвилі мобілізації української влади було надзвичайно важливо показати, що звинувачення в подвійних стандартах і, фактично, зрада національних інтересів на догоду власному бізнесу були безпідставними. Що і було зроблено з мінімальними наслідками для реального стану речей, різка зміна яких теж може мати далекосяжні наслідки – від проблем з підтримкою Заходу до провокації Москви на більш рішучі дії на Донбасі, чого в українському керівництві продовжують побоюватися, намагаючись лавірувати між все більш «яструбиним» громадською думкою і шантажем з боку Москви, знову нарастившей військову угруповання на кордоні з Україною.

Бажання української влади ні в якому разі не називати речі своїми іменами на офіційному рівні демонструє, що російська стратегія гібридної війни добре себе показала. Маючи з одного боку потішних повстанців, а з іншого – загрозу повномасштабної війни в Європі, Росії вдавалося укладати офіційну реакцію всіх учасників конфлікту у прокрустове ложе вічних «обеспокоенностей» і «деэскалаций». На приводу цієї стратегії слухняно слідував Захід, досі закликає Володимира Путіна «вплинути на сепаратистів», наче вони й справді є самодостатніми суб'єктами. Але ще дивовижніше, по тому ж шляху слідувала Україна, не називаючи війну війною і прикриваючись розпливчастими формулюваннями про необхідність боротися проти «тероризму» у Донбасі.

Якщо об'єкт нападу відмовляється називати агресію агресією, то у кожного добропорядного європейського бюргера буде виникати розумне питання: чому він повинен жертвувати своїм добробутом, щоб покарати країну, яка формально ні в чому не винна. Проблема тепер полягає лише в тому, що європейська повномасштабна війна перестає бути гіпотетичної загрозою, набуваючи всі риси реальності – в боях на сході України беруть участь тисячі осіб і сотні одиниць бронетехніки і артилерії. Ще трохи, і сторони перейдуть до авіаційних дуэлей. Саме тому визнання Росії країною-агресором є важливим для подальшого розвитку подій. Гібридна війна підійшла до своїх природних меж – незабаром робити вигляд, що РФ лише побічно бере участь у збройному конфлікті, буде вже неможливо.

Не вийде підморгувати один одному і прикидатися, що замовчування дозволить комусь зберегти обличчя або уникнути великих неприємностей. Жертва, хай поки і нерішуче, назвала ім'я злочинця, і тепер у оточуючих залишається все менше простору для лавірування. Або за неї доведеться заступитися набагато більш рішучою, ніж раніше, або ж зробити вигляд, що нічого не відбувається, сором'язливо відводячи очі, поки їй не заткнуть рот.

Олександр Голубов, Новий Час