«Я маю на увазі не тільки Крим». Ця невелика фраза Путіна серйозно здивувала його співрозмовників. Однак з тих пір про неї всі давно забули. Справа була в Санкт-Петербурзі в 1994 році. Тоді німецький фонд Кербера (його створив підприємець, який воював на Україні проти Вермахту і вирішив направити кошти на розвиток діалогу між Сходом і Заходом) організував конференцію на тему відносин з Росією.

В той момент Володимир Путін був заступником мера північної столиці Анатолія Собчака, одного з лідерів російських реформістів. Він був тоді ще маловідомий і як справжній розвідник зберіг навколо себе ореол таємниці. У списку учасників конференції, серед дипломатів, політологів, журналістів та істориків, його ім'я стояло з припискою «дата народження невідома».

Одержимість російською діаспорою

У протоколі конференції зазначається, що Путін довгий час зберігав мовчання. Потім він несподівано вирішив взяти слово: «Щодо проблем російськомовного населення на території колишнього Радянського Союзу, хотів би зазначити, що це не воно вдерлося в колишні радянські республіки, а радянська влада. У цьому сенсі росіяни стали жертвами радянської влади в тій же мірі, що й інші народи СРСР. (…) Не забувайте, що в інтересах загальної безпеки і миру в Європі Росія добровільно відмовилася від величезних територій на користь республік колишнього СРСР, в тому числі і від територій, які історично завжди належали Росії. Я маю на увазі не тільки Крим і північ Казахстану, але і Калінінградську область. Як наслідок, 25 мільйонів росіян раптово опинилися за кордоном і Росія не може допустити, щоб ці люди виявилися кинутими напризволяще, що в тому числі відповідає інтересам безпеки в Європі».

В той момент після розпаду Радянського Союзу минуло всього три роки і положення російських меншин в Прибалтиці, в Україні, в Казахстані і Молдові дійсно не було врегульовано.

Так, наприклад, прибалти змушували росіян вивчити їхню мову, якщо ті хотіли отримати громадянство. Тим не менш до цього моменту більшість цих людей пройшли шлях інтеграції в суспільство, бо таким було одне з умов прийняття республік в Європейський Союз. Винятком стала лише молдавське Придністров'я, де в тіні 14-ї російської армії утвердилася влада радянського типу.

Як би те ні було, російська діаспора як і раніше не дає спокою Володимиру Путіну.

Напевно, саме тому сильний і жорсткий російський лідер (такий спосіб він усіма силами намагається створити) змахує сльозу при звуках гімну Росії, як, наприклад, це було під час нещодавнього офіційного візиту в Монголію. Мелодія сучасного російського гімну була запозичена у радянського: рішення прийняв Путін, змінивши Бориса Єльцина в президентському кріслі.

Інакше кажучи, президенту Росії властива ностальгія

Але не тільки вона. Путін виношує свій геополітичний проект вже не менше 20 років, про що свідчить знайдене газетою Frankfurter Allgemeine am Sonntag виступ 1994 року. Він ще тоді думав про Крим і «не тільки» про нього. Захист російськомовного населення, «де б воно не знаходилося», вже була для нього пріоритетним завданням. В той момент його слова не привернули до себе особливої уваги. Він був особою другого плану, і нікому не могло прийти в голову, що одного разу він зможе реалізувати свою одержимість в політиці.

У той же час нам слід було б звернути увагу на недавні ознаки, які вказують на те, що анексія Криму і втручання на південному сході України не стали несподіваними рішеннями у відповідь на непередбачену ситуацію. Зовсім навпаки, ці кроки були ретельно підготовлені, нехай момент їх реалізації і був продиктований обставинами.

Вересень 2013 року – репетиція Криму

У 212 році Володимир Путін призначив новим начальником генерального штабу генерала Валерія Герасимова, який в кінці січня 2013 року, тобто за рік до початку конфлікту на Україні, виголосив промову про нові завдання генштабу і зокрема російської концепції «нелінійної» війни (американці називають її «гібридної»).

Як зазначив генерал Герасимов, межа між війною і миром поступово стирається, сучасні війни ведуться відкрито, поставлені завдання не можуть бути виконані виключно за допомогою сили зброї, а мають на увазі застосування політичних, економічних, гуманітарних та дезінформаційних коштів. Військові дії повинні вестись таємно, за допомогою спецпідрозділів, а не офіційних армійських загонів. Саме така схема знайшла застосування в Криму і на південному сході України.

Російські війська пройшли спеціальну підготовку

У вересні 2013 року Москва провела навчання «Захід» в Калінінградській області на кордоні з Прибалтикою і Білорусією. За офіційними даними, в них взяли участь 12 900 солдатів, що трохи менше межі, який вимагав би присутності іноземних спостерігачів за домовленостями в ОБСЄ. Однак насправді солдатів, без сумніву, було втричі більше.

Офіційною метою був захист території країни від незаконних бандформувань. Малося на увазі, що ці збройні групи проникли з території Литви, щоб допомогти пригнобленим братам в Білорусії (у Білорусії насправді проживає литовське меншість). «За сценарієм російські підрозділи грали роль агресора, і вони змогли застосувати отримані знання на практиці під час втручання в Криму і на Донбасі», – зазначив американський експерт по Росії Стівен Бленк (Stephen Blank). Мова йде про один батальйон. По закінченню навчань Володимир Путіна офіційно привітав всіх його учасників.

Одна з головних помилок Заходу по відношенню до ревізіоністської політики Росії полягає в тому, що Захід не приймає за чисту монету слова російського лідера, який навіть не намагається приховати своїх справжніх намірів. І його, здавалося б, просто гучні заяви в результаті стають трагічної і небезпечною реальністю.