1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

Петлюра и евреиМи дуже довго йшли до цього дня. Втрачали тисячі й тисячі безіменних героїв, підступні ворожі кулі підстерігали найвидатніших провідників нашої нації. Однак ми йшли до омріяного предками, які з глибини століть і донині віщують усьому світові: ”Та нема краще, та нема лучче, як у нас, на Вкраїні!”. Продолжение

І коли вперше за всю нашу історію запитали нас усіх перед світом, Всевишнім і майбутнім своїх дітей, чого ми хочемо, то 1 грудня 1991 року ми одностайно й навічно проголосили: Української Самостійної Соборної Держави! Але проголошення України як самостійної незалежної держави не всіма в світі сприймається за незворотний, закономірний процес.

Існують впливові сили, які прекрасно усвідомлюють: утвердження української державності суттєво вплине на геополітичну ситуацію не лише в східноєвропейському регіоні, а й в усіх куточках планети. А тому ці імперські сили чи їхні прислужники, не маючи можливості відкрито виступити проти визнаної світовим співтовариством Української держави, в сліпому безсиллі намагаються зупинити колесо історії, всіляко компрометуючи національно-визвольний рух нашого народу. І в першу чергу саме тих, хто до останніх миттєвостей свого життя залишався вірним ідеалам свободи для власного народу.

Наприклад, яких тільки зусиль не докладають сьогодні антиукраїнські сили, аби продовжувати знеславлювати борців за волю України в лавах ОУН-УПА – тих, хто мав мужність стати на герць з двома тоталітарними режимами.

Проте, розуміючи, що ті ідеали свободи, які сповідувалися українськими націоналістами в 40 – 50-ті роки, мають джерело самопожертви, що випливає з героїчних традицій боротьби багатьох попередніх поколінь, україноненависники хочуть, аби в історичній пам”яті як українців, так і інших народів залишалися спотвореними образи справжніх патріотів України, що є символами українського національно-визвольного руху.

Однією з таких постатей нашого минулого був і залишається Голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, на котрого й досі антиукраїнські сили намагаються звалити чужі (в тому числі й свої) злочини, аби представити наш національно-визвольний рух як такий, що не має морального права вести за собою широкі маси на творення власної державності.

Пануюча протягом багатьох десятиліть комуністична пропаганда, як і певна частина недобросовісних єврейських авторів, постійно використовували погроми 1919-1920 років як один із засобів знеславлювання українських національно-визвольних змагань, паплюження провідників нашого народу, препаруючи відповідним чином історичні події.

Цей потужний ідеологічний вал за умов недопущення думки іншої сторони дав свої наслідки: наше суспільство певною мірою покірливо сприйняло нав’язану йому концепцію про основну відповідальність саме українців за вчинені єврейські погроми та про особисту вину в зв’язку з цим Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.

Більшовики дуже багато зробили, аби пере-класти на українські національно-визвольні сили всю відповідальність за єврейські погроми в Україні. Готуючись до судового процесу над вбивцею Петлюри Шварцбардом, московська влада вже у вересні 1926 року видрукувала спеціальний альбом З.Островського “Еврейские погромы. 1918–1921”, який мав покласти всю відповідальність за злочини проти євреїв України у вказаний період виключно на Уряд Директорії. Цей автор намагався довести, нібито “організовуючи погроми, “Петлюрівщина” діяла не тільки через численні резерви, які під прапором петлюрівщини лютували на Київщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі, Херсонщині і т.д. Ці бандитські зграї мали навіть відому перевагу в очах Українських “самостійників”, бо завдання своє вони виконували не гірше гайдамаків, а в той же час це були абсолютно безвідповідальні групи, за дії яких не доводилося звітувати перед громадською думкою народних мас Європи та Америки. Ось чому бандитизм так пишно розцвів під крильцем “Петлюрівщини”, яка озброювала, постачала й інструктувала його, підтримуючи найтісніший зв’язок з усіма розбійницькими отаманами і батьками. З усього сказаного вихо-дить з безумовною ясністю, що діячі української контрреволюції на чолі з самою “Директорією” є відповідальними авторами, першопричиною нечуваних звірств, об’єктом яких було все населення України”. (Островский З.С. Еврейские погромы. 1918-1921. – М., 1926. –С. 14).

Порівнюючи погроми цього періоду з попередніми, організованими царизмом, З. Островський намагається переконати читачів, що українська “влада не тільки організовує, але й активно здійснює ці погроми збройною силою”. (Там само. –С. 5). Щоб досягти поставленої мети, комуністичні ідеологи вдавалися до найбрутальніших інсинуацій, перекручень, підтасовок, що засвідчують і російські автори. У цьому плані особливо показовою є доля “Багряної книги”, підготовленої С.І. Гусєвим-Оренбурзьким. 1922 року її було видано в Харбіні “Далекосхідним Єврейським Громадським Комітетом допомоги сиротам – жертвам погромів”. Опублікована так, як вона була написана автором, книга С.І. Гусєва-Оренбурзького, “котрому англійська критика відвела місце між Толстим і Достоєвським” (Русский голос // Нью-Йорк. –1929. –17 берез.), вийшла одночасно в Берліні російською мовою, була також перекладена на англійську, німецьку та єврейську. (Державний архів Сумської області: Ф. 7627. – Оп.1.– Спр.57.– Арк. 1).

Уже на зорі радянської влади, підкреслювала Р. Бронська, більшовики почали переробляти історію на свою користь. Книга була видана видавництвом Гржебина і віддрукована накладом в декілька десятків примірників у друкарні “Пропагандист” у Петрограді. Післямову до книги написав М. Горький. Але це вже була інша книга. Більшовики “відредагували її по-своєму”. Вони принизили пафос цієї книги, применшили статистику жертв. А головне, вилучили з цієї книги всі матеріали про участь у погромах радянських регулярних військ і партизанів. А це склало майже 100 сторінок. Навіть назву книги було змінено: “Багровая книга” більш не існувала. В світ вийшла інша книга. Але і ця книга була захована від народу. (Гусев-Оренбургский С.И. Багровая книга. Погромы 1919-1920 гг. на Украине. – Нью-Йорк: Ладога, 1983. –С.VI–VII).

У зв’язку з таким більшовицьким “редагуванням” книжки С. Гусєва-Оренбурзького, Р. Бронська додає в примітці до своєї вступної статті: “На прикладі “Багряної книги” можна написати цілу дисертацію про роботу більшовицької цензури над текстом друкованого твору. Там, де справа стосується участі в погромах радянських військ, вилучені шматки і навіть цілі глави. Так, наприклад, майже цілком вилучена трагічна глава про погромну діяльність більшовиків у Росаві”. (Там само. – С. VII).

Однак про такі зауваження до більшовицьких видань мало хто знав. Серед широких мас, як і для міжнародної громадськості, з Москви продовжували поширювати спеціально сфальсифіковану інформацію, що утверджувала думку про погромництво українців стосовно євреїв. Тобто продовжувалося утвердження в суспільній свідомості того, що комуністична пропаганда несла з самого початку – спроби більшовиків підпорядкувати своїм впливам Україну, без якої вони не уявляли ніякої можливості існування своєї влади. Зокрема, один із її ідеологів Д. Рабинович у 1920 році єврейські погроми пояснював таким чином: “Перебуваюча на Україні в 1918 р. при владі націоналістична буржуазна “демократія”, побоюючись могутнього зростання революційної енергії серед робітників і найбідніших селян, нацькувала куркульські і декласовані отаманські елементи села і міста на євреїв, котрим приписали виключну роль у пролетарській революції. У результаті цієї шовіністичної агітації над єврейським населенням України вибухнула небувала ще в історії народів катастрофа – жахлива погромна хвиля, яка забрала сотні тисяч жителів і обездомила майже все єврейське населення, що залишились в живих”. (Державний архів Харківської області: Ф. Р-5371. –Оп. 1. –Спр. 4. –Арк. 6–7).

Зрештою, як перекладати вину на петлюрівців, Д.Рабиновича та йому подібних учив ще раніше Лев Троцький – права рука Леніна.

Саме Троцький, виступаючи перед більшовицькими агітаторами, що в 1920 році направлялися в Україну, підкреслював: оскільки українське селянство сподівається на Петлюру, то “необхідно бути обережними. Тільки дурень і провокатор без розбору скрізь і всюди буде твердити, що ми воюємо з Петлюрою. Інколи, поки не розбитий Денікін, вигідно розпускати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою.

Якщо будуть випадки грабежів у Червоній Армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, які влились до Червоної Армії. Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців тому, що вони шкідливий елемент, і це буде явним доказом не тільки суворої революційної дисципліни, але й суворої кари за грабіж”. (Праці Українського Наукового Інституту. –Варшава, 1932. –С. 150).

А наприкінці свого виступу Троцький сказав ось таке: “… для досягнення наміченої мети всі засоби однаково добрі. Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути радянською, а Петлюра вибитий з пам’яті народу назавжди”. (Там само. –С. 150).

Для успішного в інтересах комуністичної влади перебігу процесу в Парижі Уповноважений Народного Комісаріату закордонних справ СРСР в Україні О.Г. Шліхтер пропонував тодішньому генеральному секретареві ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу видати таку директиву з його ведення: “Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має. Навпаки, це був авантюристичний рух, що неминуче перетворився в отаманщину з усіма проявами, які випливають звідси, – погромами, пограбуваннями, насильництвом над мирним населенням тощо”. (Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні. –К., 1994. –С.104–105).

Вказаними директивами також передбачалося: “Виправдання або обвинувачення Шварцбарда за здійснення терористичного акту ні в якому разі не може зняти з Петлюри і всього очолюваного ним руху, відомого під іменем петлюрівщини, відповідальності за погроми та інші завдані ним нещастя”. (Там само. –С. 105).

Комуністична влада дуже домагалася, аби на процесі виступив Винниченко, “котрий неодноразово в своїх друкованих творах характеризував петлюрівський рух як авантюристичний”, але рішуче заперечувала “проти пропозиції захисту викликати свідком Мілюкова, запропонувавши українському представникові в Парижі всі відповідні заходи”. (Там само. –С.106). Як бачимо, головним завданням комуністичної влади було пов’язати страхітливі погроми євреїв з національно-визвольним рухом за утвердження української державності, на чолі якого стояв Симон Петлюра. Зрозуміло, звичайно, з яких міркувань: аби назавжди скомпрометувати самостійницькі прагнення українців.

І, як не прикро, до цієї непривабливої акції було втягнено і значні єврейські маси. Вже в травні 1926 року, коли на паризький брук пролилася кров Симона Петлюри, широкі єврейські кола кинулися захищати його вбивцю – Самуїла Шварцбарда. Створювалися спеціальні комітети, шукали свідків по всьому світу.

Скажімо, від колишніх вояків армії УНР, котрі залишилися проживати в Радянській Україні, вимагали свідчень про те, що Симон Петлюра був причетний до організації єврейських погромів. І вони давали такі свідчення, які від них вимагалися. (Чи ж могли всі противитися в умовах тоталітарного комуністичного режиму?) Очевидно, саме за таких обставин Кирило Колодяжний, молодший писар при штабі 6-ої дивізії, “визнавав”, що “було розпорядження вищого штабу петлюрівських військ” про організацію погрому в Бердичеві. (Інститут єврейських досліджень у Нью-Йорку –ІЄД: Фонд Чериковера. –Спр. 370. –Арк. 33433).

Подібні “свідчення” антиукраїнські сили збира-ли від єврейських переселенців до Палестини (там само. –Спр. 371. –Арк. 33486-33629) чи Аргентини. (Там само. –Спр. 372. –Арк. 33630–33729).

І люди, котрі взагалі ніколи не знали і не бачили Петлюри, заявляли, що він вчинив єврейські погроми навіть у тих місцях, де не тільки ніколи не був сам, але де в той час не перебували відділи армії УНР, йому підпорядковані.

У зв’язку з організацією світовим єврейством такої кампанії на захист убивці, генеральний секретар з міжнаціональних справ в уряді Центральної Ради Олександр Шульгин, котрого самі євреї називали чи не першим своїм захисником, писав: “… жиди під час процесу Швацбарда возвели його в герої і прагнули всіма силами заплямувати світлу пам’ять Петлюри. Це було божевіллям з боку жидівських міжнародних кіл, взяти на себе вбивство, якого вони не вчинили, бо весь атентат був організований чекістами. Це було божевіллям, бо, беручи на себе вбивство, вони перекреслювали моральну вагу високогуманних заяв у жидівській справі С.Петлюри, котрі б мали бути заповітом для народу, як треба ставитися до жидів на Україні”. (Архів Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку: Ф. УНР. – Спр. 23. – Арк. 5-5 зв.).

Це було справді щось незбагненне для здорового глузду, коли передові представники демократичного єврейства, які ще вчора схилялися перед постаттю Головного Отамана, вже сьогодні різко змінювали свою точку зору про нього. Але таке було. І було не з одним єврейським діячем. Скажімо, один з найвидатніших єврейських публіцистів Володимир Жаботинський відгукнувся на вбивство євреєм Симона Петлюри заявою, що останній, як і “решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, “погромниками”. Хоча я їх особисто не знав, все ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціялістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів. І це важливо, бо це веде нас до головного: до глибокої правди, яку небезпечно забути, до правди, що причина полягає не в суб”єктивнім “антисемітизмі обставин”. На Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у ХУІІ сторіччі – чи ми, євреї, чи поляки, або українці – шукати недоцільно. Сьогодні це так, сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимсь роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилися в активну ненависть”. (Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. Переклад, вступна стаття, примітки та коментар І. Клейнера. –К., 1991. –С.112–113).

Ці прекрасні слова, писав уже згадуваний Олександр Шульгин, “дали мені нагоду так закінчити свою книжку:”Ми згодні з видатним жидівським письменником і, цитуючи його, ми висловлюємо сподіванку, що всі жиди кінець кінцем прийдуть до думок п. Жаботинського. Це дасть змогу лехше перебороти ті обставини, що розділяють жидів і українців”. (Шульгин О. Одповідь Жаботинському//Тризуб (Париж).–1927. –Ч.41. –С.16).

І ось тепер, продовжує О. Шульгин, в ч. 2393 “Последних Новостей” в Парижі з”являється його лист до редакції на тему:”Петлюра і погроми”.

Цей лист, резюмує О. Шульгин, “безперечно зробить велике вражіння на українські кола. На нього, на Жаботинського, посилалися ми, коли боролися з тим озлобленням, яке наросло за цей рік серед українців у зв”язку з ганебним вбивством і процесом, поруч з Л. Маршалем, А. Марголіним, С. Гольдельманом це ім”я давало нам право стримувати стихійне наростаюче почуття національної ненависти.

І несподівано Жаботинський знищив те, що казав раніше”. (Там само. –С.16). Справді, в своїй новій праці В. Жаботинський писав уже по-іншому: ”Петлюра був главою укра-їнського уряду та української армії протягом двох років і більше; майже весь цей час продовжувалися погроми; глава уряду та армії їх не придушив, винних не покарав і сам у відставку не подав. Значить, він узяв на себе відповідальність за кожну краплю пролитої єврейської крові. Це так ясно, що тут не допоможуть ніякі відмовки”.(Там само. –С.16).

Коментуючи новий погляд Жаботинського на відповідальність Петлюри, О.Шульгин зазначає, що “той повернув свою керму в інший бік. Тяжко Жаботинському №2 спростовувати Жаботинського №1. Але він мусить це робити задля …вулиці, “жидівської вулиці”, як люблять говорити їхні діячі.

Коли Жаботинський виправдовується тим, що не знав обставин на Україні, він мав можливість ознайомитися з ними тепер. За цей час вийшло багато матеріялів. Не тяжко було б прочитати йому й ті сторінки, в яких я в своїй книжці даю відповідь на ці брехні. Своїх аргументів повторювати тут не можу. Та Жаботинський сам все розуміє. Але вулиця, вулиця потягла його за собою”. (Там само. –С.16–17).

Про це також свідчить дослідник творчості В. Жаботинського І. Клейнер:”Стаття з”явилася за кілька днів по вбивстві Симона Петлюри євреєм Шварцбардом. Відгукуючись на цей злочин, Жаботинський дав у статті надзвичайно позитивну характеристику Петлюрі та керів-ництву українського національного руху, відкинувши всі висувані проти звинувачення в антисемітизмі та погромництві.

Єврейські кола зустріли цю статтю здебільшого дуже несхвально саме через прихильність Жаботинського до українського руху та його керівників. Вбивство Петлюри та процес Шварцбарда викликали дуже емоційну реакцію єврейства. Єврейська преса зображала вбивцю як месника за всі криваві кривди проти єврейського народу. Хоча психологічне підгрунтя такої реакції легко зрозуміти, вона фактично була надзвичайно шкідливою для інтересів обох народів, різко погіршивши взаємини між ними, що, очевидно, аж ніяк не було на користь єврейству України. Негативних наслідків антиукраїнської кампанії, яка виникла в зв”язку з процесом Шварцбарда, не вдалося подолати до сьогодні.

Жаботинський зазнав такого тиску з боку єврейської громадськости, проти якого він, враховуючи інтереси і позицію серед єврейства керованого ним ревізіоністського руху, не міг встояти. Щоправда, цілий рік він тримався, не зрікаючися своєї позиції. Одначе через рік після появи статті “Кримська колонізація” Жаботинський мусив опублікувати статтю “Петлюра і погроми”, в якій поклав на Петлюру юридичну відповідальність за погроми на Україні за часів Директорії, оскільки Петлюра, стоячи на чолі держави та армії, не спромігся ці погроми припинити. Це було з боку Жаботинського кроком назад порівняно зі статтею “Кримська колонізація”. Однак і в статті “Петлюра і погроми” Жаботинський не звинуватив Петлюру та український національний рух ані в семітизмі, ані в організації погромів, а лише в невмінні або в нездатності їх припинити. При тому він зазначив, що керівник держави та армії, який не здатний припинити погроми, мусить піти у відставку. Можна думати, що Жаботинський, найскорше, сам чудово розумів, якою зрадою своєї справи була б з боку Петлюри відставка в той час, коли не лише євреї, а вся Україна зазна-вала страшного погрому з боку численних і могутніх ворожих сил і коли вирішувалася доля українського народу. Але цього разу (здається, єдиного разу в житті) Жаботинський мусив поступитися тискові з боку сил, які були в опозиції до нього та до ревізіоністського руху в сіонізмі”. (Жаботинський В. Вказ. праця. –С.20–21).

Така концепція – відповідальність українців-самостійників за єврейські погроми – справді була прийнята в єврейському середовищі. На жаль, вона залишається живучою в ньому й досі. Наприклад, коли автор цих рядків, намагаючись сказати всю правду про єврейські погроми в Україні періоду національно-визвольних змагань, надрукував кілька підбірок документів із колишніх спецхранів, що виправдовують Голову Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки, то не всім євреям це сподобалося.

Зокрема, житель Києва О. Найман відгукнувся в “Новом русском слове” (Нью-Йорк) у серпні 1996 року статтею “Петлюра на пьедестале”, в якій намагався довести, що через 70 років в Україні почали “видавати легендарного погром-ника за єврейського захисника”.

Очевидно, за інших обставин і не треба було б звертати увагу на подібні публікації, але ознайом-лення з багатьма ними на сторінках названої газети вимагає повернутися до цієї теми. Тим більше, що з єврейського середовища виходять й інші праці антипетлюрівського спрямування.

Особливою ж безапеляційністю вражає книга Ю. Фінкельштейна “…За дела рук своих” (Нью-Йорк, 1995), автор якої, посилаючись на архів Чериковера, намагається перекласти всю вину за єврейські погроми в Україні в 1917–1920 роках на Симона Петлюру.

З усього видно, деякі єврейські автори свідомо не звертають уваги на аргументи щодо ставлення Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР до євреїв, наведені в спеціальній праці Тараса Гунчака, виданій як англійською, так і українською мовами. (Jewish Social Studies. –1969. –Т.31. –Ч.3; Симон Петлюра та євреї. –К.: Либідь, 1993).

Так, ідеологам колишньої системи було вигідно, висмикнувши деякі факти, кинути на їх основі тінь на український національно-визвольний рух, звинувативши перед усім світом українців – ”самостійників” у єврейських погромах, і, таким чином, у природженому антисемітизмі. Та й виправдання вбивці Симона Петлюри паризьким судом нібито остаточно ставило всі крапки над “і”.

Але ось відкрилися вчорашні спецхрани, і сьогодні кожний бажаючий може об’єктивно розібратися в подіях, що відбувалися на українській землі в 1917–1920 роках, які, до речі, продовжують ятрити рани і євреям, і українцям. Зрештою, саме ці два народи зацікавлені в тому, щоб усебічно вивчити дану проблему, аби остаточно з`ясувати і втановити істину, і на її основі знайти порозуміння та згоду на майбутнє.

Нововідкриті документи дають можливість досягти цього за доброї волі, бо вони висвітлюють історичні події зовсім не так, як нас довго вчили. В тому числі й документи і про єврейські погроми в Україні, і про ставлення до них єврейства взагалі, і Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри зокрема.

Звичайно, пишучи на цю тему, треба вивчити документи, що зберігаються у фонді І. Чериковера в Нью-Йорку. А тому автор цих рядків ознайомився з великою кількістю архівних справ, що зберігаються у вищезгаданій науковій інституції, – це дало можливість дізнатися про дуже багато фактів з даної проблеми, про які чомусь волів не згадати Ю. Фінкельштейн, зрештою, пересвідчитися в його вибірковому підході до аналізу історичних подій.

Вивчення матеріалів архіву Чериковера водночас переконувало: який би не був широкий обсяг інфомації в ньому, проте він не може бути єдиним джерелом до проблеми єврейських погромів в Україні 1919–1920 років, тим більше про ставлення до них Симона Петлюри, котрого в полтавській школі за підтримку й співчуття до євреїв однокласники дражнили “жидівським батьком”. (Гунчак Т. Вказ. праця. –С.11).

Тож автором, крім прочитання великої кількості досліджень різних науковців, найбільшу увагу було приділено вивченню документів, що зберігалися раніше в спецхранах України, або до яких просто не доходили руки істориків. З цією метою він працював у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України, Державного архіву Автономної Республіки Крим, державних архівів областей: Київської, Харківської, Сумської, Чернігівської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Волинської, Львівської, Житомирської, Тернопільської, Хмельницької, Рівненської, а також в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського Національної Академії Наук України, в архіві Наукового Товариства імені Шевченка в Нью-Йорку та Центральному військовому архіві у Варшаві.

Аналіз великої кількості архівних матеріалів дає підставу твердити: вже давно настав час ламати нав’язані стереотипи, відкривати правду, хоч би якою гіркою вона не була як для євреїв, так і для українців.

З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів у період Української Народної Республіки доби Директорії. Але в погромах брала участь ота темна, стихійна маса, що витворилася під впливом більшовицьких гасел про експропріацію буржуазії, на чолі якої стали такі ж неосвічені отамани, а Уряд Української Народної Республіки до цього не мав ніякого відношення. Навпаки, він уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що брала участь у ньому. І в подальшому бачимо неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію – про це засвідчують оригінальні документи за його підписом.

Звичайно, передусім постає питання, чому в Україні виникали погроми євреїв?

Протягом століть, пише відомий діяч українського єврейства А. Марголін, населення Росії чуло від уряду звинувачення на адресу євреїв в усіх бідах світу. Темні, неосвічені маси вірили навіть легендам про ритуальні вбивства євреями християнських дітей. І якщо погроми 80-х років ХIХ ст., Кишинівський і Гомельський, виникали лише на основі брехливих чуткою і обіцянок про безкарність грабежів протягом трьох днів, то тепер участь євреїв у більшовицькому русі була вже не чуткою, а фактом, який дуже легко було й перебільшувати. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –Берлин, 1923. –С. 310–311).

А на це питання, зокрема, представник українства Г. Мисливець відповідав так: “Жиди були тим елементом, який від початку революції 1917 року з цілим їхнім темпераментом та безоглядністю щиро та ретельно запроваджували большевицьку владу на місцях, що була під владою Москви. В перших роках московсько-комуністичного панування в Україні переважна кількість членів зненавидженого населенням урядового совєтського апарату складався з жидів. Жиди вели совєтські карні загони на село з міста, жиди були слідчими, жиди були суддями над тими українцями, що їх Московська влада, пришивши контрреволюцію, сотнями й тисячами стріляла, мордувала і т. под., наперед пограбувавши до нитки. Жиди були й тими, що ті екзекуції переводили в життя”. (Цит. за: Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –Вінніпег, 1961. –С. 191–192).

Так, взаємини між євреями, які у великій кількості жили в Україні, та місцевим українським населенням були далекі від нормальних з причин, як підкреслює Голова правління Товариства єврейсько-українських зв’язків в Ізраїлі Яків Сусленський, “що були властиві становищу євреїв у багатьох країнах розсіяння”. (Сусленський Я. Чергова акція Товариства єврейськоукраїнських зв’язків в Ізраїлі // Сучасність (Мюнхен) –1983. –Ч. 7–8. –С. 191).

Але то найлегше, зрозуміло, пристати на досить поширену концепцію про нібито природне прагнення євреїв панувати над усім світом, підпорядкувавши під свій вплив робітничі маси, котрим, мовляв, нічого втрачати, крім кайданів. У зв’язку з цим часто наводяться рядки з листа Боруха Леві до Карла Маркса: “Жидівський народ, взятий в цілому, буде сам своїм Месією. Він доб’ється панування над світом, для чого об’єднає решту людських рас, знищить кордони й монархії, що обмежують його самостійність, і створить світову республіку, яка всюди забез-печить жидам громадянські права. У цій новій організації людства діти Ізраїля, розпорошені тепер по всьому світі, стануть усюди керівним елементом, а надто, якщо їм пощастить міцно прибрати до своїх рук робітничі маси”. (Цит. за: Кепен Б. Жиди в світовій історії. –Без м. і д. –С. 68).

Щоправда, щось подібне звучить і в роздумах “батька” сіонізму Т.Герцля: “Ми невтомні і даємо середній інтелігентний клас, якому немає ніякого вичерпання і який через те є таким же небезпечним елементом для суспільства, як і вирослі капітали. Освічені, але неімущі, євреї тепер усі стають у ряди соціалізму, і соціальна боротьба в усякому випадку повинна тепер відбитися на наших же спинах, бо ми як у соціальному, так і в капіталістичному таборі займаємо дуже помітне місце”. (Герцль Т. Еврейское государство. Опыт новейшего разрешения еврейского вопроса. – Одесса, 1898. –С. 17–18).

Але на початку ХХ ст. єврейській еліті довелося глибоко розчаруватися в своїх сподіваннях на підтримку російського революційного руху, на чолі якого стояло багато представників вже, правда, з дещо своєрідними, інтернаціональними поглядами. Так, коли в листопаді 1905 року Санкт-Петербурзька рада робітничих депутатів відмовилася засудити єврейські погроми, то це викликало почуття обурення і гострої образи в середовищі передового єврейства: “Якщо уряд збирається віддати польовому суду кронштадтських солдатів, якщо він накинув на шию Польщі петлю військового стану, то протест проти цього є цілком природньою реакцією безпосереднього почуття обурення подібними діями. Але хіба крокування уряду по трупах виразилося лише в цих фактах? Хіба це зловісне крокування по трупах не почалося набагато раніше, не почалось з євреїв, мало не на завтра ж після оголошення маніфесту 17-го жовтня? Хіба звірина готовність мас “бити жидів” не була з адським мистецтвом використана мерзотними ставлениками уряду? Хіба не завдяки пропаганді й потуранню всяких Нейдгартів, Столипіних і їм подібних безперешкодно розігралися всі жахи останніх єврейських погромів, пролились ріки єврейської крові, впали сотні і тисячі єврейських жертв? І коли рада робітничих депутатів зібралася для вироблення звинувачувального акту проти уряду, який “продовжує крокувати по трупах”, то невже не повинна вона в першу чергу згадати про гори єврейських трупів у багатьох і багатьох містах Росії?” (Гольдштейн А. Среди еврейства (1905–1917). –Петроград, 1918. –С. 16).

Можливо, сподівався цей автор, наступить момент, “коли кращі прошарки російського суспільства, якщо не під безпосереднім впливом почуття, то на основі раціоналістичних умовиводів виступлять, навіть активно, на підтримку вимог єврейського народу. Але довго ще не згладиться з нашої пам’яті той ганебний і повний трагізму факт, який увіковічений у постанові “ради робітничих депутатів 1 листопада: коли ще не встигла зрівнятися земля над тисячами братських могил єврейських жертв беззаконня і насилля, коли ще не встигли висохнути сльози тисяч удів і сиріт, коли, здавалось, небо і земля кричали проти жахів звірств, що здійснилися, –”рада робітничих депутатів виступила з активним проектом на захист кронштадтських матросів і пригнобленої Польщі і… обмежилася одним лише мовчанням про 130 єврейських погромів”. (Там само. –С. 17).

А через те, вважає А. Гольдштейн, “і вволю потішилися “воістину” російські люди і єврей-ською кров’ю, і єврейськими муками, і єврейськими слізьми. І безкарно мстили вони, ці “воістину” російські люди. Мстили за те, що в боротьбі за повалення царства тьми і свавілля в їхній країні одними з перших були євреї, мстили за те, що трупами і муками багатьох єврейських борців був усіяний весь шлях, який вивів Росію на стезю свободи. І коли над Росією запалала зоря оновлення, передвісник майбутньої свободи, пішли вони, ці “воістину” російські люди відплачувати євреям за стійку боротьбу в авангарді армії визволителів їх країни. І почалася благородна розплата…” (Там само. –С. 10).

Пригадаймо собі тільки, писав правник П. Карпов у 1921 році, “як то ми єще за царських порядків після японської війни з жахом довідувалися з часописей про страшні єврейські погроми в Кишиневі, в Одесі, Києві, Харкові, в Миколаєві над Чорним морем і по всіх закутинях кольосальної рос. імперії, як то ми читали сензації з процесу Бейліса, якому хиба ж може дати анальогично св. іспанська інквізиція. Згадаймо, як колись читали ми ревеляції Бурцева про Азефа та цілу хмару таких, як він провокаторів, як ми співчували Лопухину, який не міг стерпіти страшного провокаторського режіму і всупереч свойому поліцейському становиську – з гідности людини остерігав жер-тви провокації, та за це підпав під суд, де був засуджений. А Распутін, Стенька Разин, Пугачев, Іван Грозний, Самозванець і много инчих цього роду ексцентричних лиць, хитань не цікавили нас та не дразнили наших нервів.

Росія не благословенна країна Нібелюнгів. Це країна контрастів! Безмежного деспотизму і не ограничених мрій про свободу. Це край, в якому "божеські” особи царів-самодержців душили себе взаїмно і замикали в монастирі. Край, де піддані гинуть з рук царя, а царі з рук підданих. Де всі поборні, а кожний свій “пустосвят” і вірить посвойому: в день любить ближнього, а в ночі для грабіжницьких цілей уб”є вітця та матір.

Край Петра Великого, Азефа, Бурцева, Распу-тіна, Пушкина, Толстого, Лєніна, Троцького жив і живе своїм окремим життям, він стоптав свободу України, найкращих її синів душив у тюрмах, відібрав волю генієви України Шевченку і спопе-лив душу українського народу та инчих поневолених націй.

Збаламучений Троцьким єврейський пролетаріат “мріяв про інтернаціональну "панюдейську” державу” і тому пійшов за “месією” Троцьким та затопив ніж у крови українського брата, того самого, що перший на своїй землі дав йому право повної свободи: ”перзональну автономію”, яку політично вироблені круги єврейського народу приняли з одушевленням і дали свого представника в Раду Міністрів У.Н.Р.

Коли єврейський народ в практиці розкусив програму месії Троцького – перейшов у табор українців, і лише хвилева перемога большовиків не позволила Україні закріпити свій рідний лад.

За хвилеву дезорганізацію і деморалізацію суспільного життя на Україні можуть відвічати тільки старі хазяї москвичі, яким цілого сьвіта було замало, які з вільних народів і людей робили рабів і падлили їх душу. Можуть бути відвічальні також ті, що велику соціяльну програму зв”язали ланцями старого деспотичного імперіялізму, ніколи одначе уряд У.Н.Р., який серед тяжких обставин провадив і провадить визвольне діло рідного народу”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.28–29).

Задля історичної правди ми мусимо сказати, що погроми, які спричинилися в Україні в 1919–1920 роках, готувалися неукраїнськими силами з першого дня першої світової війни, як тільки російські війська прибули в район бойових дій на українські землі.

Майже скрізь у Галичині й на Буковині, де побували російські війська, пише В.Хітерер, вони влаштовували єврейські погроми. Нижні чини російської армії грабували й убивали мирне єврейське населення, гвалтували жінок. Нерідко російські солдати і козаки піддавали свої жертви знущанням, які нічим не поступалися за своєю жорстокістю звірствам нацистів під час другої світової війни. (Хитерер В. К истории еврейского населения Галиции и Буковины накануне и в годы первой мировой войны // Євреї в Україні. –К., 1997. –С. 85).

За словами відомого єврейського діяча С. Анського (Раппопорта), в цей час, крім того, “створилася й зміцніла база агітаторів, що поставила собі за мету викорінення єврейського населення з місць його нинішної осілості”. (ІР ЦНБ НАНУ:Ф.339. –Оп.1. –Спр.31. –Арк.1).

Це все підкріплюється архівними документами. Треба лише уважно прослідкувати хронологію подій, починаючи з 1914 року, аби переконатися, як українцям нав’язувався антисемітизм, як на нашій землі зовнішні сили нищили євреїв, а потім перекладали вину на нас.

Наприклад, аналіз комплексу документів, які нині стали доступними для дослідників, дає підстави вважати, що російська армія вступила в Галичину з готовим рецептом: винуватцем всіх бід кожного солдата є євреї. На них були спрямовані ненависть і злоба, що викликалися у людей, відірваних від землі й одягнутих у сірі шинелі та кинутих під кулі. А коли ще й інформація від офіцерів надійшла: мовляв, підземним телефоном австрійцям “наші прокляті євреї все передають, як наші війська, де стоять і куди рухаються, те все передавали, поки не спіймали”, то солдатська реакція спрацьовує блискавично – ”зараз усіх євреїв грабуємо, розбиваємо і це за те, що вони скрізь хочуть обманути”. (ЦДІАУК: Ф.1439. –Оп.1. –Спр.1552. –Арк.226а зв.).

І ось такі листи, що надходять з фронту, поступово роздмухують антисемітизм і в тилу. У селі і в місті лунають поки що приглушені заяви: ”Жиди торгують нашим братом, як худобою”. (Там само: Ф.349. –Оп.1. –Спр.45. –Арк.49049 зв.).

Нова хвиля антисемітизму викликається відреченням царя від престолу. Чорносотенські сили Росії вбачають у цьому вину євреїв і повсюди починають виступи проти них. У багатьох населених пунктах Херсонщини, наприклад, дохо-дить до відкритих закликів до погромів, ініціаторами яких часто є “Союз русского народа”. Селяни не хочуть допускати до органів нової влади представників єврейства. (ДАОО:Ф.3829. –Оп.1. –Спр.141. –Арк.8).

Водночас треба зазначити: в окремих випад-ках антиєврейські настрої провокувалися самими євреями, які входили до складу рад депутатів. Так, одна з таких активісток Двойра Бандойль з Голтви Ананіївського повіту Херсонської губернії заявляла привселюдно: ”Рада робітничих і солдатських депутатів дала їй право кому вона хоче випекти очі, вбити, облити сірчаною кислотою і т.п.” (Там само. –Спр.15. –Арк.127).

Але якщо до осені 1917 року владі вдавалося ще якось утримувати відносний спокій, то після більшовицького перевороту, що призвів до повного розладу фронту, коли величезна маса солдат посунула через Україну у великоросійські губернії, відвернути погроми вже було дуже важко. Саме неорганізоване військо, загітоване більшовиками, розпочало нові погроми, які потім виллються в страшну вакханалію.

Цілком можливо, зазначає вже згадуваний Т. Гунчак, що деякі погроми були заплановані і мали певну політичну мету, оскільки лейтенант російської армії А. Шиллер признавався, що їм наказували грабувати села, які траплялися на шляху: ”Солдати… втрачали рештки дисциплінованості, збивалися в юрби, вешталися вулицями, вдиралися до крамниць та приватних будинків і грабували хазяїв”. (Гунчак Т. Вказ. праця. –С.9).

І за таких обставин не хто інший, а саме Петлюра як Генеральний секретар з військових справ став на оборону беззахисних євреїв. У своїй відозві до українських солдатів від 15 листопада 1917 року Симон Петлюра, зокрема, наголошував: ”Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім”я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі”. (Петлюра С. Статті, листи, документи.–Нью-Йорк, 1956. –Т.ІІ. –С.220).

В усіх випадках, коли Симон Петлюра мав владу і можливість впливати на розв”язання проблем захисту євреїв, він намагався зробити все, що було в його силах. Відомий діяч єврейського руху в Україні в ті часи І.Шехтман згадував, що коли в листопаді 1917 року він вніс від імені сіоністської фракції перший запит щодо погромів, то одержав відповідь від Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри: ”Погроми відбуваються в прифронтовій смузі, де надзвичайно багато різних запасних військових частин. Ці частини і влаштовують погроми… Розвантаження тилу від бездіяльних запасних частин зустрічало перепони бюрократичного характеру, але ця реформа незабаром буде здійснена. Секретаріат невдовзі буде також мати достатньо військової сили, за допомогою якої можна буде боротися з анархією”. (Шехтман И.Б. Еврейская общественность на Украине (1917-1919 г.г.)//Книга о русском еврействе.1917-1967. –Нью-Йорк: Союз русских евреев, 1968. –С.30–31).

Факти, засвідчені самими євреями, стверджують, що вже тоді, коли деморалізована російська армія, особливо її тилові частини, вдалися до погромів, то Генеральний секретар з військових справ Центральної Ради Симон Петлюра, ще не маючи під рукою власного війська (фактично йому не дали його створити, в першу чергу Голова Генерального секретаріату Винниченко), погоджувався принципово “дозволити євреям-воїнам організовувати спеціальні дружини для охорони єврейського населення”. (Там само. –С.31). На жаль, продовжував І. Шехтман, ця згода Петлюри “чомусь викликала ряд сумнівів у представників єврейських соціалістичних фракцій і фолькспартій. Перед цією опозицією Рада і Генеральний секретаріат з військових справ утримались від якихось конкретних кроків” (там само. –С.32), а через те ці загони самооборони так тоді й не були створені.

Коли ж у середині січня 1918 року Єврейське міністерство повернулося до цього питання, то вже було пізно розгортати планомірну органі-зацію військових загонів. Загони самооборони, створені явочним порядком в окремих пунктах, відіграли певну роль у захисті місцевого єврейського населення, але, позбавлені організаційного центру й функціонуючи як придаток до політичних партій, вони були безсилі відвернути чи подавити погромні ексцеси, що відбувалися по всій країні”. (Там само. –С.33).

Але при цьому необхідно також чітко вказати на те, що Петлюра в цей час не міг впливати на події в Україні, оскільки ще в середині грудня 1917 року, заявивши незгоду з лінією Голови Генерального секретаріату Винниченка стосовно створення регулярної української армії, зокрема у формуванні підрозділів сердюків, а також у питанні щодо пропуску козачих частин на Дон і підтримку отамана Каледіна, він залишив пост Генерального секретаря з військових справ, а тому не може нести відповідальності за ті ексцеси, що відбувалися тоді в Україні.

На жаль, цю обставину чомусь залишають поза увагою багато дослідників і мемуаристів, при-писуючи вину за єврейські погроми в другій половині грудня 1917 – на початку 1918 року саме Петлюрі.

Правда, згодом Винниченко, виправдовуючи себе, намагався перекласти вину за свою неда-лекоглядну позицію в суперечках з Петлюрою на вплив політичних партій, позиція яких, мовляв, змусила піти останнього у відставку:”…той закид, що він найбільше завинив у наших невдачах, не є справедливий. Коли б на місці С. Петлюри був самий геніальний чоловік, він нічого не зробив би, бо участь у наших невдачах брали сили більші за сили окремої особи. І то підтвердилося дуже добре, коли соціал-демократична фракція одкликала з уряду С. Петлюру й замісць нього поставила на генерального секретаря військових справ М. Порша”(Винниченко В. Відродження нації. –Київ–Відень, 1920. –С.218–219).

Якщо українській владі в листопаді-грудні 1917 року вдалося зупинити погромну стихію, то більшовики її розбурхали, розпочавши агресію проти створеної нашим народом Української Народної Республіки. Про один з таких – у Полтаві – погромів розповідав слідчому Пейєру в Парижі колишній офіцер російської армії А. Дегтярьов: 17 березня 1918 року “при в”їзді в центр міста в районі Вокзальної, Шевченківської та Олександрівської вулиць я з підводами, заван-таженими канцелярією згаданого будівництва, потрапив у найгарячіше місце погрому і був свідком роздираючих душу картин; громили не тільки магазини, але вривалися в приватні квар-тири, викидаючи на штиках навіть дітей з вікон других поверхів.

Обірвані й напівп”яні червоноармійці громили виключно єврейські магазини і квартири.

Погром розпочався, як мені передавали, о 8 годині ранку (я в”їжджав у місто з вокзалу близько 12 години дня) і продовжувався до другої години дня, коли передові частини українських військ з союзними їм німецькими частинами стали займати місто з боку Київського вокзалу.

Кінні українські частини, що зайняли місто раніше німців, припинили погром і до самого вечора виловлювали окремих червоноармійців, які грабували квартири, і убивали їх на місці злочину. Причиною погрому, як мені потім передавали, послужили: нестача продовольства в Червоній Армії і чутки, які дійшли до червоноармійців, що євреї скупили все борошно в місті й приховали його по своїх складах з метою підняти ціну на хліб.

Продолжение

blog comments powered by DISQUS вверх
Joomla SEF URLs by Artio