Випробування війною або їжа держави. Один американський журналіст назвав війну «їжею держави». Це було ще в часи Першої світової. Американська держава, ще не вступивши у війну, провела безліч «реформ», націоналізувавши, наприклад, залізні дороги і різко посиливши втручання в економіку країни.

Все це проводилося під соусом підготовки до війни. Власне війна – це стан, який породжує державу і до якого завжди прагне державна політика. Війна – це граничний стан державного регулювання. Невипадково всі до одного тоталітарні режими – це режими мілітаризовані, що живуть в стані обложеної фортеці. Війна – це граничний аргумент для того, щоб отримати «право» керувати вашим життям і власністю.

«Ну, а як же руйнування, жертви, втрати», – скаже читач. «Хіба вони вигідні державі?». Звичайно вигідні. Руйнування будуть відновлюватися за ваш рахунок (а держава та її представники у вигляді політиків отримають ще і політичні бонуси від вас же). З жертвами ще цікавіше… У таких ситуаціях, як зараз в Україні, жертвами стають, насамперед, «пасіонарії», люди, незалежно від їх поглядів, що представляють загрозу для держави.

Звичайно, я кажу про «інтереси» і поведінку системи в цілому. Це зовсім не означає, що не може бути політиків та відповідальних громадян, які щиро вважають, що вони «не допустять», які вірять в те, що вони «контролюють» і так далі. Але, нагадаю, соціальні інститути не є наслідком наших намірів.

Конфлікт держав відрізняється від конфлікту приватних осіб тим, що держава не витрачає своє. Держава, як система, ніколи не несе збитків від конфлікту

Навіть будучи знищеною, наприклад, переможеною у війні або революції, вона обов'язково відроджується, як правило, більш сильною (якщо «силу» визначати як можливості контролю поведінки приватних осіб). Конфлікт приватних осіб закінчується тоді, коли сторона-агресор, розуміє, що збитки можуть стати вищими ніж прибутку. Для держави ця межа також існує, але знаходиться значно далі.

Чиновник за хабар у 100 доларів завалить справу на 100 мільйонів. У співробітника приватної компанії межа опортунізму значно вужча, тому що втрати – це його гроші, більшою чи меншою мірою. Для приватної особи ступінь маневру ще менше. Тому Путін може нескінченно підгодовувати терористів на Донбасі, тому що він витрачає на цю справу не свої гроші. І він припинить це тільки тоді, коли не буде отримувати від процесу хоч якісь (в даному випадку – політичні) прибутку.

Але ми не про Путіна, а про Україну…

Українська держава досі ніколи не «працювала» з війною. Той прибуток, який вона зараз отримує з неї у вигляді цензури, загального підвищення лояльності і переслідування критики і інакомислення, настає ніби «сам собою» і є результатом роботи системи в цілому.

Але через деякий час може скластися ситуація, яка часто настає в конфліктах такого роду, а саме – можуть з'явитися групи, усвідомлено, або, скажімо так, напівсвідомо, які працюють на війну з «нашої» сторони. Вони будуть це робити тому, що як і у випадку з Путіним, ці групи, що пов'язані з державою, не будуть зазнавати збитків і якщо вони знайдуть спосіб витягати з війни прибуток, війна може тривати дуже довго.

Гірше того, чим далі, тим важче буде повернути ситуацію в нормальне русло. Не буду переповідати остогидлу історію про графіті в нью-йоркському метро, тут діє той же принцип. Грубо кажучи, «хороший район» перетворюється в «поганий район». І починається це з того, що до «хорошого району» приїжджають погані люди, а хороші люди починають їхати з району. Разом з ними зникають підтримувані ними «хороші» інститути, поганим людям стає легше і їх стає більше і через деякий час – вуаля! – отримаєте Південний Бронкс або Південну Борщагівку.

Чим довше триває вакханалія на Донбасі, тим швидше цей регіон перетвориться в місце, де будуть втілювати свої справи «групи інтересів» з усього світу і тим важче буде повернути його до мирного життя.

Єдиним обмежувачем держави у всі часи і при всіх «суспільно-політичних формаціях» є суспільство, тобто інститути, які виникають як результат добровільної взаємодії людей. Держава має стільки влади, скільки громадяни готові віддати їй. І тому те, скільки триватиме війна, залежить виключно від того, наскільки громадяни розуміють що саме відбувається і наскільки вони діють у відповідності з цим розумінням.

Зовсім недавно українці пережили спокусу диктатури. Тепер ми проходимо випробування війною

Можна сказати, що тут нам пощастило. «Розкол країни» зіграв у цьому сенсі позитивну роль. Для половини України Янукович був просто нелегітимний. В якості президента вона б ще могла терпіти його деякий час, але в якості диктатора-любителя – ніколи.

Янукович був надто карикатурно-донецьким для цього. Тепер держава, вигнана у двері, лізе у вікно. Тепер ми проходимо випробування війною. Це випробування буде важчим, оскільки шапкозакидництво заразливе, а патріотизм здатний в лічені хвилини знищити здоровий мозок. Головне тут – зрозуміти той момент, коли війна стає джерелом прибутку для «нашої» сторони та з операції по знищенню терористів перетворюється в довгострокову болячку для нас і радість для них. Думаю, що можна знайти такий критерій. Момент, про який я кажу, настане тоді, коли люди перестануть купувати за свої кровні бронежилети та інше спорядження. З цієї точки війна перестає бути «нашою» і ті, хто збереже здатність тверезо мислити, повинні її зупинити, тому що у такої війни і диктатури абсолютно однакові наслідки.

Володимир Золотарьов, Галицькі контракти