Кінець «п'ятій колоні»: чому проросійських політиків в Україні більше не буде. Всі 23 роки існування незалежної України в її політичному полі змагалися дві програми дій: одна мала європейську інтеграцію, інша – збереження історичних зв'язків» з Росією.

Друга програма, незважаючи на всі розмови про Європу, завжди превалювала в суспільстві – Леонід Кравчук саме під прапором збереження історичних зв'язків переміг на президентських виборах 1991 року В'ячеслава Чорновола, Леонід Кучма під гаслом відновлення економічного співробітництва з Росією обійшов у 1994 році Леоніда Кравчука.

І те, що в 2004-му за допомогою революційного підйому переміг Віктор Ющенко, а не підтримуваний Москвою, Віктор Янукович, теж мало що змінило – Партія регіонів продовжувала залишатися однією з найбільш авторитетних політичних сил в країні і при цьому активно експлуатувала російську порядку.

І ця повістка була не просто набором гасел і виведенням з економічного співробітництва «червоних директорів» зі своїми московськими партнерами по відкатах. Це було ще і внутрішнє переконання. Добре пам'ятаю, як під час одного з телеефірів президентської кампанії 2010 року Віктор Янукович, нудно розповідав про пріоритети європейської політики своєї прем'єрської діяльності, повернувся до мене в рекламній паузі: «Але ж ти хоч розумієш, що наше місце – з Росією». (див.: Януковича звільнять від податку за Межигір'я)

Так от, після російської агресії в Криму, можливість такого «розуміння» закінчилася практично назавжди. Навіть якщо справа обмежиться лише Кримом і інтервент не піде в інші регіони країни, будь-який український президент або прем'єр просто змушений буде починати переговори з російським колегою з питання про відновлення територіальної цілісності країни і у відповідь вислуховувати всю ту нісенітницю про «важливість Криму для Росії», яку зараз змушені дізнаватися західні політики у розмовах з Володимиром Путіним і Сергієм Лавровим.

Росія – хто б не був її президентом – не зможе ось так просто взяти і «віддати» Крим

Україна – хто б її не очолював – не зможе так просто взяти і від нього відмовитися. А це означає просту річ, ще не усвідомлену в обох країнах: російсько-українські відносини завершені.

Так, якийсь час ще будуть зберігатися економічні зв'язки, але вони природним чином підуть на спад – і на цей раз не тільки з російського, алей з українського бажання. На кордонах Росії і України настане тиша, скоротиться кількість авіаційних рейсів, не з'явиться швидкісний поїзд Москва – Київ – за непотрібністю. За хутором Михайлівським тепер буде починатися не територія сусідньої країни, а порожнеча – причому як для росіян, так і для українців.

Людські зв'язки теж будуть зменшуватися з кожним днем: українці припинять їздити в країну, де їх – незалежно від поглядів і місця проживання – будуть сприймати як «бандерівців», росіянам не дуже сподобається, що їх називають окупантами. Так що їздити будуть найвідважніші.

До нас їздитимуть ті, хто буде не боїться висловлювати свою солідарність з новою Україною і презирство до імперської параної співвітчизників. В Росію – шанувальники Путіна.

Але ці шанувальники остаточно перетворяться в Україні у звичайних маргіналів. Тому що політиків, які могли би виступати за територіальне розчленування власної країни, в природі не існує. Російська агресія, як це нерідко буває в історії, дала Україні шанс позбутися від «п'ятої колони» або, принаймні, називати її представників пересічними зрадниками, а не прихильниками «вікової дружби» з окупантом.

Віталій Портніков