Правління Саакашвілі

Як і чому закінчилась епоха Саакашвілі

Президентські вибори в Грузії, на яких беззаперечну перемогу здобув представник правлячої коаліції «Грузинська мрія» Георгій Маргвелашвілі, остаточно підвели риску під епохою грузинського лідера Михайла Саакашвілі.

В останні місяці перебування на посаді глави держави Саакашвілі став блідою тінню своїх власних можливостей і популярності, в кращі часи доходила до 96 відсотків прихильників, які віддали за нього голоси на виборах 2004 року.

Коли в Україні завершувалася епоха Віктора Ющенка, багатьом подобалося порівнювати третього президента України з третім президентом Грузії – природно, на користь останнього. От, Ющенко не провів реформ, пересварився з соратниками, не зрозумів суспільних настроїв і, в результаті, з самого популярного політика країни перетворився в маргінала. А Саакашвілі провів реформи, зберігає єдність у владі, розуміє, чого хочуть люди і так само популярний.

Але це протиставлення не мало нічого спільного з реаліями. Висуванці «кольорових революцій» насправді були схожі один на одного як брати-близнюки і точно так само були схожі один на одного українське і грузинське суспільства. Саакашвілі пощастило не з реформами, а з тим, що він прийшов до влади у злиденній, повністю зруйнованій країні, яка вичерпала ресурс своїх можливостей задовго до того, як це відбулося в Україні. Ющенко ж став українським президентом на хвилі економічного зростання – не дивно, що економічна криза 2008 року підвела під популярністю «помаранчевих» жирну риску. Саакашвілі було достатньо хоч трохи поліпшити стан справ – і це створило серйозний заділ на майбутнє.

Від Ющенка і Тимошенко чекали куди більшого!

Але все ж і українці, і грузини хотіли від своїх кумирів одного – дива. І це було єдине, чого не змогли б при всьому бажанні забезпечити ні Ющенко, ні Саакашвілі, тому їх крах був запрограмований в той день, коли вони прийшли до влади.

У суспільстві, яке чикає на диво, потрібно бути автократом, як Янукович або Путін, або технократом, як молдавські лідери. Не можна бути тільки популістом-месією. Зараз вже мало хто пам'ятає, що Саакашвілі не був ніяким лідером «революції троянд», її головними фігурами виявились майбутній прем'єр Давид Жванія і майбутній спікер парламенту Ніно Бурджанадзе. Саакашвілі вирвався вперед тільки завдяки особистій харизмі і вже абсолютно безвідповідальною популістською балаканиною, яка допомогла отримати 96 відсотків голосів на виборах, але вже ніяк не могла стати програмою дій влади.

А далі Саакашвілі 2004 року потрапив у становище Януковича 2013 року. Для того щоб вижити, йому довелося забути про гасла і йти назустріч вимогам Заходу, проводити реформи, боротися з корупцією – словом, «чому у Грузії вийшло».

Але тільки грузини – це не Захід. Це пострадянське і напівфеодальне суспільство – як, втім, і наше – яке спочатку, виходячи з повної убогості, зітхнуло з полегшенням, потім стало озиратися на всі боки в очікуванні дива від свого новоявленого месії, а після російсько-грузинської війни і остаточного відторгнення Абхазії і Південної Осетії зрозуміло, що ніякого дива не буде. І, природно, стало чекати на нового месію, який негайно відшукався: Бідзіна Іванішвілі, я прийшов дати вам гроші.

Втім, якщо Іванішвілі не зможе встановити в Грузії авторитарний режим українського або білоруського типу, його чекає таке ж розчарування прихильників і такий же легіт супротивників, як зараз Саакашвілі. Тому що дива знову не буде. Як не буде і важкої щоденної монотонної роботи, яка одна тільки й допомогла б і нам, і грузинам обійтися без вождів і месій і самим піклуватися про власну долю. Ми просто до цього ще не готові.

Виталий Портников

blog comments powered by DISQUS вверх