"Якщо зможете, опублікуйте мій лист", – написав Федір Гордійович. Виконуємо його прохання й подаємо лист без будь-яких коментарів. Гірка розповідь очевидця й учасника тієї війни, яку хтось називає Великою Вітчизняною, а хтось Другою світовою, – красномовніша за будь-які коментарі сучасників, які про ті події знають або ще з радянських підручників історії, або ж новітніх. І перші, і другі часто грішать проти правди…

"Я народився у 1928 році в с. Жаврові Гощанського району Рівненської області. 1945 рік, квітень. Була вербна субота, на жаль не пам'ятаю, яке то було число. Піп оголосив: будемо святити вербу в суботу ввечері. Я з дитинства співав у хорі, поки кати-комуністи не закрили й не пограбували нашої церкви. Напуваю коней, корові даю на ніч їсти. І тут приходять чорти з довгими штирями (так їх називали люди).

Пішли до хати, то виходять, то знов заходять. А двоє підходять до мене й починають свою пісню: "Пацан, скажи, где у тебя бандеровцы спрятались? Знаем, ты боишся их, так мы их заберем, а тебе деньги дадим. Будешь с нами работать. У нас справка есть, что отец твой на фронте". Я їм кажу, мовляв, ідіть, шукайте, це ваша робота, а я свою роботу зробив і йду до хати переодягатися, щоб до церкви йти. Тут з хати виходить один бандит і несе два автомати. Каже, що знайшов у мене. Я його не боюся, бо в мене такого в хаті бути не могло. А він каже: "Ты арестован! Пошли с нами, там разберемся".

Якраз прийшла мамина сестра Надя, 1924 року народження, нині вже покійна. Вона часто приходила, помагала нам. Виводять її з хати, і мене ведуть. На дорозі стоять підводи. Везуть нас, двох "злочинців", а їх, може, чоловік з двадцять. Приїхали в село Глубочок. Старий чоловік несе відро води на коромислі від криниці. Побачив, що їдуть, прискорив ходу. Вони повискакували з возів, оточили хату, наробили стрілянини і ведуть того чоловіка, теж садять на другу підводу. Їдемо біля лісу, потім через ліс. Все спокійно. Виїхали в селі Діброва. Молода дівчина, молодша за мене, теж несе два відра води. Побачила нас, пришвидшила крок. Але чорти вибігають, оточили хату, знову наробили стрілянини і ведуть її до нас на підводу. Звати її, здається, було Оля, точно не пам'ятаю.

Звірства НКВС на Україні

Привезли нас. Станція Могляни. У ваговій, де зважують машини, нас трьох закрили. Зранку посадили в товарний вагон і повезли в Шепетівку. Де поділи того чоловіка – не знаю, а нас трьох – до чергових. Чергові були люди цивільні, дуже добре з нами обходилися, навіть на вулицю нас випускали під вечір, як конвой розійшовся. Поруч була церква. У великодню суботу під вечір ведуть мене на другий поверх, прохідна кімната, повно святкових кошиків стоїть, пахне паскою, ковбасою і маминими руками… Завели мене. За великим столом сидить бандит, пістолет у руках. І почав питати про діда-прадіда, довго питав. "Говори, мы все о тебе знаем! Знаем, что ты связной бандеровский!» Заходить інший і починає кричати. Вихоплює пістолет у першого й приставляє мені до лоба. Я мовчу. Тоді відкриває шафу, а там вісить рубель, той, яким жінки колись білизну прасували. Качалка вся в крові, а на дні шафи – калюжа крові засохлої. Бере цей бандит гуму, мою голову собі між ноги, а далі нічого не пам'ятаю. Линув відро води на мене, я відкрив очі. А він знову кричить: "Вставай, бандьора, притворяєшся!" Підняв мене, посадив на стілець, а у мене все прилипло до тіла. Сорочка полотняна витримала. Сидіти не можу, все збито, підложив руки під ноги, де не побито, і так сиджу. Млосно, жарко, але води в бандита не просив. Тоді цей перший виштовхав його в коридор, а до мене каже: "Говори, а то он придет, а я его сам боюсь…"

Поруч церква. Починають співати "Христос воскрес". Я встав, помолився Богу, похристосався до бандита і сам за нього відповів. Так я сидів довго. А він удав, ніби спить, витягнув руку, пістолет геть близько біля мене. Чую, знову хтось іде. То прийшов черговий. Повів мене вниз, запитав, чи передачу мені привезли. Матері ніби наші привозили. У камері сидить той чоловік із Глубочка. Він підняв мою сорочку й ахнув. Суцільне м'ясо. Нас у камері було чоловік сімнадцять, один воєнний навіть. Беруть якісь шматочки, мочать, прикладають мені до ран. Пече вогнем. Кілька днів мене так лікували, і скоро рани присохли, не гноїлися. Та було 5 хлопців з с. Вельбівне Острійського району, вони були збиті гірше за мене. Ми всі лежали ниць. На Пасху черговий приніс мені ковбасу, паску, коржиків і яєць. Я сказав розділити між усіма, так ми розговілися на святу Пасху 1945 року. У камеру більше ніхто не заходив. Лише раз прийшов один бандит, подивився на мою спину. Після того нас, 12 чоловік, повели на роботу. Перший день – під охороною, потім вже без охорони. Які ми були раді! Роздяглися, помилися, бо була вода, повитрушували трохи воші. На обід ходили в камеру, а одного дня після обіду зразу сказали: "В камеру". Там коротко всіх допитали й… вигнали додому. Це вже після Дня перемоги.

Вийшли ми під вечір, а в того чоловіка була знайома. Пішли ми туди, вона нас зустріла зі сльозами, каже, що матері наші два рази передачу привозили, а нам ні разу не передали, самі зжерли, щоб вони подавилися. Прийшов додому – мати плаче. Зосталися голі, босі й голодні. Забрали все сало. На вербному тижні ми закололи великого кабана, бо ще було хазяйство. Забрали все, навіть мамину дрібну одежину. Але світ не без добрих людей. Родичі принесли сала, матері – одежу, пережили якось, слава Богу. Хотів написати Сталіну, але прийшли бандери й порадили не писати, бо прийдуть вночі ті бандити і поб'ють, а скажуть, що то бандери. Ще після всього тяжко захворів на тиф, але якось вижив. По мені стріляли кагебісти так, що куля пробила фуражку і ледь шкіру зачепила. Та судилося вижити. Пробачте, бо дуже погано бачу. Але прошу вас, опишіть, нехай прочитають люди. І комуністи теж, які кидають на старість своїх жінок і женяться на своїх дочках".

Цей лист надіслав Федір Рудік. Він є давнім шанувальником "Віча-інформу".