1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

Волинська різанина – польські враження колишнього вчителя географії

Факт 60-річчя волинської трагедії активізувало тему україно-польських відносин у пресі обох держав. Тема непроста й болюча. Але, незважаючи на чутливість цього питання, буде цивілізовано вирішена. Але є й інший аспект – вибудовування сучасних сусідських відносин між Україною і Польщею.

Тут відіграють роль не тільки тіні минулого, але і побутові моменти, і сформовані в обох суспільствах стереотипи. Про те, як сприймають українців у Польщі, – суб'єктивний погляд українця, що добре знає цю країну зсередини. І куди тільки не їдуть українці на заробітки… Та мені, здається, повезло. Так сталося, що я вже багато років їжджу до Польщі, де знайшов працю в одній з фірм, яка висилає польські товари в Україну й Росію. Так що і додому близько, і працюється в затишному офісі приємно, навіть, коли треба, і по 10 годин.

За ці кілька років я досить добре оволодів польською мовою, завів знайомство з багатьма поляками й українцями з Польщі. Можна сказати, що крім праці я пройшов цікаву і добру школу пізнання іншого народу, його свідомості й характеру.

Як галичанин, щораз більше цікавлюся польсько-українськими відносинами. Ба, саме життя мене до цього змушує. Як тільки поляк довідувався, що я зі Львова, то я зразу чув: "А, із нашого польського Львова…" Дивно було мені слухати це на початку, бо в моїй свідомості Львів ніколи не був польський, тобто він завжди був наш, русинсько-український, тільки під різною окупацією.

Мій дідусь і бабуся походять із села з-під Львова. В 50-х роках вдалося їм знайти працю у Львові і осісти на передмістях. В дитинстві я наслухався про всі страхіття, які пережили галицькі українці в часах польської, німецької і радянської окупацій. Як поляки принижували й переслідували, творили різні перешкоди для молоді, не допускаючи її до навчання в учбових закладах, університетах.

А коли комусь і вдалося здобути вищу освіту, то пізніше він не міг працювати в Галичині, тільки в центральній чи західній частині Польщі. Українцям навіть робилися перешкоди, щоб купити помешкання в центрі Львова! Моїй бабусі найбільше запам'яталося образливе слово "кабані" , яким поляки прозивали українців.

Та завжди може бути гірше. В 1939-му році прийшли совєти… І почалося – розстріли, арешти, вивезення … систематичне винищування української та польської інтелігенцій…

Коли на танках до Львова в'їхали німецькі війська, українці полегшено зітхнули, але на коротко. Фашисти зовсім не були кращі за комуністів. У них не було Сибіру, але були концтабори.

До цього дійшла боротьба підпільних польських і українських націоналістичних організацій за Галичину. Поляки хотіли знову стати окупантами, а українці мріяли про незалежність. Обидві сторони не перебирали в методах. Після однієї з акцій чи то від Армії Крайової чи то якоїсь іншої польської воєнізованої групи в одному з сіл під Львовом трагічно загинула ціла сім'я тітки моєї бабусі.

Після війни на західну Україну повернулися радянські війська і трагедія розігралася з новою силою.

Зрештою, я не думаю писати історії, навіть скороченої. Мене цікавить сьогодення, нещасна доля України і українців, які як і колись, знову мусять їхати по хліб до чужих країн, бо у власній країні панують чужі, тим разом "російські ґоспода" і чужа мова.

А українцям, яких завжди звинувачували в націоналізмі, власне завжди бракувало цього націоналізму. Бо навіть сьогодні, в порівнянні з Україною, польське суспільство є надзвичайно націоналістичне, часто навіть шовіністичне.

В кожному місті є різні організації типу "Любителів Львова і кресув полудньово-всходніх", яких основне завдання є вливання шовіністичної отрути в душі молодих поляків, впоювання, що Львів і Дрогобич, Станіслав і Косів, Галичина і Волинь – це польські міста і польські землі, які загарбали якісь українці. Подібна ситуація є з західною Білоруссю і Литвою, зокрема Вільнюсом, хоч в меншій мірі… В цій пропаганді велику участь бере польська римо-католицька церква…

Син мого шефа, молодий хлопчина, брав участь у поетично-патріотичній постановці присвяченій Дню Незалежності Польщі. Я мав честь бути запрошеним на цей концерт, який відбувався 11 листопада 2002 року в костелі Св. Мартина в Познані. Вокальна група Гарнізонного Костелу Св. хреста й молодь парафії Св. Мартина під керівництвом Уршулі Ваховскої, використовуючи елементи театральної гри, тексти різних польських письменників, розповідали про героїчну боротьбу поляків, про боротьбу за становлення незалежної Польщі.

Але те, що почув, коли зайшла мова про Львів і висловлювань, яких вживали молоді люди відносно українців, перейшли всі мої сподівання і навіть найсміливіші фантазії. Отже виявляється, що українці підняли бунт і почали масово вбивати польських службовців, аж тут польські діти-"орлята" взяли до рук зброю і навели порядок в завжди вірному Польщі місті Львові.

З відсіччю надійшли доблесні війська генерала Галлера (польською це вимовляється Халєра) і відкинув "українську навалу" за Збруч. Після закінчення вийшов ксьондз і подякував молоді, що так гарно розказала правду про героїчні змагання, зокрема про польські креси.

Це, очевидно, дуже і дуже велике спрощення і скорочення всього того, що я почув цього вечора. Був просто приголомшений. Не міг вже слухати виступу якогось дитячого хору, який співав польські патріотичні пісні, кілька з яких були українськими, тільки з польськими текстами, а інші були дуже схожі на радянські революційні…

Ще можу зрозуміти отих, доживаючих свого віку, старих польських виселенців з України, Литви чи Білорусі, хоч за розпалювання міжнаціональної ворожнечі перед правосуддям всі повинні бути рівними… Але це старі люди… Це минуле… Але чому дозволяється вливати брехливу отруту в душі молоді? І навіть ксьондзи приймають у цьому участь… А де ж християнська любов?

Польське законодавство про карання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі якось дивним чином на такі видання не реагує

Був я колись на засіданні любителів Львова у Варшаві, на яке мене як "львовяка" запросили, не питаючи про мою національність… В задушливій атмосфері ненависті й шовінізму не було чим дихати. А література, яка продається на таких зустрічах, зрештою часто видана офіційно діючими видавництвами, повна розповідей про українські звірства і закликів до визволення "польських кресув". А польське законодавство про карання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі якось дивним чином на такі видання не реагує.

Та повернемося ще раз до Познаня, в якому я не так часто буваю, але в якому міститься дирекція фірми. Отож зацікавлений назвою Вігілії польські (тобто Польський Святвечір) і маючи вільний вечір, я вибрався до Познанського Великого оперного театру, який зрештою виявився зовсім маленьким.

Надіявся побачити народні польські Різдвяні традиції і послухати чудових польських колядок, але знову потрапив на щось, що навіть тяжко окреслити. Це знову було націоналістичне видовище, в якому головну участь приймали діти, які розповідали, як героїчно польські повстанці боролися з німцями (прусаками, як називають їх в поляки), і як "орлєнта" визволяли Львів від українців… Виявляється, що цей спектакль іде вже багато років і завжди в часи католицьких Різдвяних свят. В ці радісні й найулюбленіші мої свята в душі польських дітей закладають ненависть. І ця країна прийнята до Європейського Союзу?

Проблеми у порозумінні між українцями та поляками

Ніколи не забуду розгорнутої медіальної істерії в польських телебаченні, радіо і пресі, коли львівська Міська рада прийняла ухвалу відносно написів на надгробних плитах польських військових поховань у Львові, внаслідок чого президент Кваснєвський не поїхав до Львова на урочисте відкриття "цвинтаря Орлят".

Пам'ятаю, як Яніна Парандовська, яка є редактором одного з найповажніших журналів "Політика" і дуже популярною журналісткою в Польщі, кричала що "вони (українці) нас не люблять, вони нас просто ненавидять!!!". Дорога пані Яніно, ніколи і ніде я не зустрівся з ненавистю українців до поляків – чи, то у Львові, чи в Івано-Франківську, чи в Рівному. А приїжджав з багатьма польськими знайомими, приятелями і представниками фірм, які завжди покидали Україну з якнайкращими враженнями, з розумінням ставлячись до деяких недоліків нашого життя в Україні.

Навіть така демократка, як Богуміла Бердиховська, яка є членом Польсько-Українського Форуму, в своїх статтях про проблеми польсько-українського конфлікту і польського військового цвинтаря у Львові, ніколи не згадала про це, що 1 листопада було проголошено Західньо-Українську Народну Республіку, і що для українців Галичини це національне свято. Для неї це тільки дата початку польсько-української війни. І ні один польський представник демократичної еліти чомусь не згадує, що визволення Львова від українців "польські орлята" почали від погрому і вбивств евреїв, які визнали українську владу.

А ось виступ в польському телебаченні, по каналу ТВН24, Адама Шосткєвича, також одного з редакторів журналу Політика, в дискусійні програмі, в якій зовсім не йшлося про Україну, тільки про Ізраїль і палестинців. І от раптом, Адам Шосткєвич, усправедливлюючи введення ізраїльських танків до Палестинської автономії подає наступну візію, яка на його думку більш зрозуміла для поляків. Це звучало приблизно так: Отож уявіть собі, що у Львові, в столиці Української автономії, в одному з ресторанів на "вігілійну" вечерю зібралися ветерани АК, аж тут входить молода українка і підриває себе разом з ветеранами. Внаслідок інциденту Варшава вводить до Львова свої танки."

Ясно і зрозуміло. Кращого прикладу бути не може. Тож наскільки треба мати хвору свідомість, щоб мати подібні візії.

Пам'ятаю, як кілька років тому в Криниці слухав виступ пана Ґеремка – визначного демократа, вхожого на салони європейської інтелектуальної і "правлячої" еліти. Чим пояснював пан Ґеремек сприяння Польщі для входу України до Європейської Унії?

Так от, пан Ґеремек почав здалеку – з Великобританії. Мовляв, так само як Великобританія має свої інтереси в своїх бувших колоніях, об'єднавши їх в організацію Комонвелш (Commonwealth), так само як Франція захищає свої впливи в своїх бувших колоніях, тепер франкомовних країнах Африки, так і сучасна Річ Посполита Польська має свої інтереси на території давньої Речі Посполитої Польської, тобто в Україні, Литві і Білорусі. Коротко і ясно.

Один з найбільших демократів прирівняв Україну, Литву і Білорусь до англійських і французьких колоній в Африці. Власне в цьому виступі прозвучала ціла сутність польської політики відносно України. Такий же підхід до України має й Росія. Тільки що перша дуже хотіла б, але не може, а друга і хоче і може. Підсумовуючи, можна сказати одним реченням, що і в Польщі і в Росії демократія кінчається там, де починається Україна.

Ще не скінчилася кампанія в польських ЗМІ про цвинтар Орльонт у Львові, як почалася наступна – злочин "людовбивства" польського цивільного населення, скоєний українськими націоналістами. Подаються інформації про сотні тисяч жертв, про мільйони вигнаних.

Очевидно, все подається тільки в чорно-білих кольорах – невинні жертви – поляки, страшні різуни – українці

Очевидно, все подається тільки в чорно-білих кольорах – невинні жертви – поляки, страшні різуни – українці. Стаття "Правда понад усе" авторства Еви Семашко, яка опублікована в додатку "Плюс Мінус" газети Річ Посполита, атакує всіх, хто хоче показати іншу правду, ніж та, яку сповідає пані Семашко. Пані Семашко зате дуже прихильно висловлюється про тих істориків, які в часах СРСР писали елаборати про УПА на замовлення КГБ, і закликає польську владу власне розмовляти з тими українськими колами, які виводяться з минулої радянської епохи, щоб домогтися перемоги польської "рації стану".

Можна вже ствердити, що на всі польсько-українські наукові симпозіуми переважно запрошуються ті історики, які відомі своїми критичними висловлюваннями про ОУН чи УПА, або якимись безхребетними поглядами чи лакейською поставою в замін за стипендії з польських фондів.

Вражає виразно антиукраїнська постава голови Бюро національної безпеки Польщі. В своїй першій сумнозвісній статті "Не робити підрахунків крові", про яку часто згадувалося в українській і польській пресі є один нюанс, на який чомусь ніхто досі не звернув уваги.

Пан Сівєц безпардонно виправдовує колаборацію поляків з фашистами на Волині. На запитання кореспондента чи безперестанне пригадування українцям, що ОУН І УПА співпрацювали з Німеччиною не викличе реакції, а якій українці пригадають про масову участь поляків в німецькій (ґранатовій) поліції та адміністрації, пан міністр пояснює: "Шукаючи аналогії, можна сказати, що маршал Пілсудський співпрацював з одним загарбником в ім'я боротьби з іншим, а все для того, щоб на кінці сталося чудо і повстала незалежна Польща". Тобто що можна панам того не можна хамам? Крім того, з відповіді пана Сівца складається враження, що українці були окупантами Волині.

В наступному інтерв'ю, яке міністр давав кореспондентові Української правди, на запитання чи "спорудження "волинського" пам'ятника у Варшаві з контроверсійним написом може викликати польсько-українську "війну пам'ятників"?" пан Сівєц відповідає: "Якщо українська сторона хоче спорудити пам'ятник волинським жертвам, то це її добра воля. Якщо в Польщі є приватні ветеранські середовища, котрі хочуть ставити пам'ятник у Варшаві, то вони теж мають на це право. Ані президент Кваснєвський, ані президент Кучма не редагують написів на пам'ятниках. Та якби до такого конфлікту пам'ятників дійшло, влада була би до цього не причетна".

Але на польському військовому цвинтарі у Львові президент Кваснєвський і президент Кучма чомусь мають право редагувати написи на пам'ятниках. І навіть змушуються до цього. А у Варшаві – зась. Ось вам і партнерські відносини.

blog comments powered by DISQUS вверх
Joomla SEF URLs by Artio