1 1 1 1 1 1 1 1 1 1

Прокислі «щі» від ТабачникаДмитро Табачник відомий не лише як людина, яка багато років перебувала на високих державних посадах в Україні, а й як автор та співавтор низки довідників та книжок. Джерело. Із-поміж них багатством матеріалу, грунтовністю й порівняною об'єктивністю (попри спірність оцінок деяких історичних стуацій та окремих діячів) вирізняється «Історія української дипломатії» (Київ – Харків, 2009) – навчальний посібник для студентів вишів.

На жаль, це виняток у творчому доробку Дмитра Табачника (про довідники та книжки, написані у співавторстві, я, природно, тут не говорю).

На посаді віце-прем'єр-міністра з гуманітарних питань Табачник не відзначався адекватним розумінням спектру проблем української культури. Втративши цю посаду, він у 2007 – 2009 роках занурюється в політичну суєту відомої якості, не шкодуючи часу й сил виступає на різних телешоу як борець з «режимом» президента Ющенка та публікує численні статті в газетах «2000», «Киевский телеграф», «Сегодня» та ін.

Ці статті й зібрані в названих вище книжках. Вони переходять з книжки в книжку, які своїм рівнем і войовничою тенденційністю разюче відрізняються від найвдалішої, на мій погляд, його праці – «Історії української дипломатії». Маю на увазі саме відмінності в якості, а не в жанрі. Особисто я, знаючи характер публіцистики Табачника, нічого нового від них не чекав і ними не цікавився, попри доволі скандальний «успіх» головної з них – «Утиный суп» по-украински».

Та ось Табачник знову повернувся до влади, заживши слави головного ерудита, головного ідеолога й мало не філософа. Призначення Табачника (який виразно виявив свою войовничість у ставленні до того, що він довільно називав українським націоналізмом, його, м'яко кажучи, вузький підхід до питань української культури, нетерпимість до інакодумців) керівником вирішального в гуманітарній сфері Міністерства освіти й науки викликало бурю протестів серед освітян і культурних діячів.

Але Табачник стояв незламним перед шквалом дошкульних звинувачень, що виразно засвідчило: йому доручено важливу місію, і він її здійснюватиме за будь-яку ціну. Це вже серйозно (серйозно з погляду загрозливості цієї місії). Тому, на мій погляд, є необхідність звернутися до цих «знакових» Табачникових видань уже не як окремих реплік і відгуків, яких не бракувало, а під кутом зору «системи» його поглядів та способу їх висловлення. Здебільшого посилатимусь на 4-те видання «Утиного супа…», вказуючи лише сторінки, а в решті випадків – називатиму інше джерело.

«НОУ-ХАУ» ТАБАЧНИКА

Табачнику судилася роль «наступального» ідеолога, який готує грунт для політики партії (або запускає пробні повітряні кулі), а це стимулювало його до постійних відкриттів у сферах історії, політології, культурології, мовознавства. Ось лише деякі з них.

Чи знаєте ви, чому впала Російська імперія (царська)? Ви почнете пригадувати відоме: політична система прогнила, бо консервувала соціальну й національну несправедливість; суспільство вимагало демократичного ладу й свобод; робітництво й селянство, та й інтелігенція, і частина буржуазії були незадоволені своїм становищем; все це вилилось у революцію 1905 – 1907 років, яка підірвала віру в царя й легітимність царизму (згадаймо розстріл багатотисячної демонстрації робітників 5 січня 1905 року, згадаймо «распутинщину»); була поразка в російсько-японській війні й назрівала поразка в Першій світовій війні, солдати вже не хотіли воювати; криза набрала системного характеру… Ви ще хочете називати й називати причини й обставини?

Та не треба! Все це вигадки «твердолобих марксистів». Краще почитайте Табачника (також недавнього марксиста, але з деяких пір уже іншолобого). Зі сторінок «Утиного супа»…» він вам пояснить: усе сталося через те, що «обществу внушили, что царь неспособен довести войну до победного конца, что Петроград находится на грани голода, что необходимо «правительство народного доверия» (с. 87 – 88). Державна дума (насамперед партії конституційних демократів – кадетів – і «октябристів» – прихильників царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року) та ряд «изменивших присяге» генералів зрадили Миколу II, добилися його зречення. Так, з доброго дива, ні сіло, ні впало. А можна ж було простісінько «подавить бунт толпы и Государственной думы» – це вже не слова самого Табачника, а генерала Рузського, одного із учасників «государственной измены», і ці слова Табачник цитує з явним задоволенням, солідарно (див. с. 89 – 90).

Я не буду говорити тут про те, як інтерпретували занепад царської Росії вітчизняна й світова історична та політична наука, як ставилася до революційних подій у Росії демократична російська інтелігенція. Не наводитиму й гірких оцінок багатьох мислителів навіть з білої еміграції. Але ось, для прикладу, думка дуже відомої людини з далеко не «лівого» табору – письменника й видатного релігійного філософа («реакціонера», за словами В.І.Леніна) Василя Розанова:

«Поляки, татары, армяне – со своим прошлым, со своими ожиданиями и воспоминаниями, со своей исключительнейшею историей, которая, казалось, никогда не касалась ничего всемирного, с той или иной стороны, открыто или затаенно, связались с русскою революциею и положили сюда же, в одно место, в сущности – в руки русских революционеров, свою «ставку». Таким образом замотался впервые в русской истории моток такой огромности и сложности, такой толщины и разноцветности, что, конечно, его нет никакой возможности отнести на лопате куда-нибудь в сторону и выбросить в нечистое место. Невозможно и залить его из пожарного рукава. Я говорю о надеждах администрации и правительства, об ожиданиях части прессы. Если она тянется от Хабаровска до Вислы, и от одинадцятилетнего до семидесятилетнего возраста, то значит она охватила все, значит «загорелась» Россия, а не кое-что в России» (В.Розанов. Ослабнувший фетиш. (Психологические основы русской революции). С.-Петербург, 1906. С. 6-7).

Це – про революцію 1905 – 1906. У 1917 році становище було ще грізніше: фактично назрівала ще грандіозніша поразка, ніж у російсько-японській війні, і вона виявила всі болячки режиму, трон геть захитався. А Табачник жалкує за варіантом царського генерала Рузського, який думав, що можна було «подавить». І з цього злочинного «неподавления» Табачник виводить усе наступне. Отож далі сталося таке.

Оскільки генерали (деякі) та думці зрадили царя-батюшку, то солдати почали зраджувати їх. І от владу захопили «никому дотоле неизвестные эмигранты-большевики», які застосовували «самые недостойные методы для захвата и удержания власти» (с. 88) і створили країну, «законы которой пишутся торжествующим быдлом» (с. 167: он яке презирство барича до не-барів!). Спроба «образованного класа» повернути історію назад чомусь не вдалася, хоча «уже к середине 1918-го, 5/6 территории Российской империи было очищено от большевиков…» (с. 167). Для цілковитої ясності він ще повторить про «бидло» як рушія історії: саме «желание закомплексованного быдла посчитаться с бывшими господами» (с. 167 – 168) і було одним із двох вирішальних факторів перемоги більшовиків (другий фактор – неготовність кадетсько-есерівської влади до рішучих дій).

Щодо «быдла», то так про повсталий народ висловлювалися, крім «бывших господ», хіба що їхні лакеї та ще жандармські ротмістри, яких посилали придушувати «бунти» («патронов не жалеть!»), а тепер подібне можна чути й від різного «неоаристократичного « жлоб'я. Мабуть, його намножилося чимало, якщо Табачник дозволяє собі такий тон; є своя солідарна аудиторія, певно, з числа снобів, що підсипаються до «партий крупного капитала». (Його слова я цитую спеціально для політичних союзників Табачника – лідера КПУ Петра Миколайовича Симоненка та Георгія Корнійовича Крючкова, який у співавторстві з Табачником видав книжку «Фашизм в Украине: угроза или реальность?» Дивне співавторство: адже Г. К. Крючков своєю принциповістю в обстоюванні комуністичних поглядів заслуговував поваги й далеких від нього людей. Чого не скажеш про Табачника. А такого роду, як вищезацитовані, його «мыслей» я міг би навести для читачів із КПУ чимало, – та хай самі читають свого колегу. Чи вони теж поділяють ненависть орди самопроголошених жлобствуючих «аристократів» і випірнулих із підпілля сумнівних «дворян» до «бидла»? А цікаво: на заводах і будовах у правлячих олігархів теж «бидло» працює? Чи їм усе-таки ця лексика не з руки?)

blog comments powered by DISQUS вверх
Joomla SEF URLs by Artio